Минув місяць після смер ті свекрухи, а на порозі їхнього будинку з’явилася сусідка знизу. Світлана знала, що колись давно між свекрухою та Марією Іванівною чорна кішка пробіrла, але подробиці цієї історії їй були невідомі.

Візит сусідки дівчину здивував, але вона чемно впустила її всередину. Марія Іванівна сіла за стіл і вичікувально дивилася на Світлану. Від цього погляду їй стало якось не по собі.

-Вам щось потрібно? — спитала дівчина.

-Потрібно! Час прийшов. -Час чого? -Я кілька років тому у Віри питала про сеkрет її здо ров’я. Вона має якийсь сеkрет, раз дожила до ста років. Не хво ріла вона, та й виглядала вона значно молодшою. Я коли в неї рецепт попросила, вона мені сказала, мовляв, забереш у Свєтки, коли мене не стане.

Дочекалася я, викладай! Світлана була спантеличена і зовсім не розуміла, про що мова. Вона спробувала пояснити, що нічого такого не знає, та й навряд чи свекруха мала якийсь рецепт.

Але сусідка була впертою, вона навіть голос підвищила. Коротше кажучи, у результаті ця зустріч вилилася у справжню сварку. У результаті Світлана не на жарт розлютилася і попросила настирливу сусідку покинути приміщення.

Після її виходу вона ніяк не могла заспокоїти емоції і стала мимоволі розглядати старі знімки з фотоальбому. Майже всі були підписані рукою покійної свекрухи. Наприкінці альбому було акуратно виведено: »Ваше kохання мене береже, діти» .

КІНЕЦЬ.