Усього пів року тому Катя зі скандалом вигнала «старомодну» няню й самовпевнено заявила:

— Я чудово впораюся без неї! Сама!

Маргарита Павлівна намагалася переконати доньку, наводила вагомі аргументи на захист няні та її, як казала Катя, «старомодного» ставлення до дитини, але молода мама нічого не хотіла слухати.

Щоб припинити розмову, Катя роздратовано грюкнула дверцятами холодильника й зі злістю випалила:

— Мамо, ну досить, ти теж нічого не розумієш у сучасному вихованні! Діти повинні бути адаптовані до світу, в якому живуть!

Маргарита Павлівна нічого не відповіла…

А Катя «впоралася»…

Тепер Тимофій снідав виключно чипсами, вимагаючи їх несамовитим:

— Хочу хрумтяшки!

Засинав тільки під оглушливий рев мультиків.

А на запитання:

— Де тато? — бадьоро відповідав:

— У телефоні! — і впевнено тикав пальцем в екран.

Катруся ж, завжди така зібрана, доглянута, ходила з темними колами під очима й з хвостиком на потилиці, а її колись ідеальна кухня нагадувала поле бою.

Одного ранку, виявивши, що син розмалював фломастерами нову дизайнерську сумку, за яку вона відвалила купу грошей, Катя не витримала й зателефонувала матері:

— Мамо, я більше не можу! Приїжджай!

Бабуся з’явилася за годину (вона жила в передмісті) з величезною сумкою овочів, старим пледом у клітинку й загадковою усмішкою.

— Що сталося? — спитала вона.

— Ця нестерпна дитина зведе мене з розуму! — вигукнула Катя.

— Спокій, тільки спокій, — Маргарита Павлівна дуже схоже скопіювала відомого героя, — дрібниці, житейська справа.

— Ну звісно, — відгукнулася Катя з усмішкою, — подивимося, як ви з нашим малюком порозумієтеся.

— Порозуміємося! — мама простягнула руки назустріч онукові, який, почувши її голос, вибіг на кухню, — правда, Тимофійчику?

Бабуся одразу взяла ситуацію у свої руки. Вже за годину на кухні пахло гречаною кашею й овочами на парі.

— Тимофійчику, дивись: літак! Він іде на посадку! — Маргарита Павлівна спритно перетворювала ложку з кашею на авіалайнер, що нарізав кола, а розкладені по столу овочі — на аеродромні вогні.

Хлопчик із захопленням роззявляв рота…

Про чипси він, звісно, не згадав.

Перед обідом бабуся з онуком влаштували цілу виставу.

— Будемо варити чарівний суп! — зробивши загадкове обличчя, оголосила бабуся.

Вона посадила Тимофія на табуретку й вручила спеціальний дитячий ножик.

Разом вони «різали» пластилінову моркву («Ой, дивись, який гарний кружечок вийшов!»), «чистили» уявну цибулю («Закривай оченята, а то заплачеш!») і «кидали» в каструлю макарони-зірочки («Це ж суп для космонавтів!»).

Увечері, після прогулянки, Тимофій ледве волочив ноги.

А в нього попереду ще була вечеря на «космодромі» й казка про космічних піратів.

А потім бабуся по-старому закутала хлопчика в теплий картатий плед, сіла поруч і тихенько заспівала:

— Котику сіренький, котику біленький…

Онук, притиснувши до грудей старого плюшевого ведмедика (Маргарита Павлівна «випадково» знайшла його на антресолях), вперше за останній час заснув без мультиків!

— Мамо, як ти це робиш? — із захопленням запитала Катя, яка спостерігала цю ідилію протягом двох тижнів.

— У домі порядок, повно їжі, Тимко про чипси забув! Про мультики! Ти навіть встигла його ведмедикові лапу пришити!

— Усе просто, дівчинко моя, — усміхнулася Маргарита Павлівна, — потрібно просто бути поруч. Не над, не під, а поруч. Тоді й часу на все вистачає, і кожен день — у радість.

І тут Катя згадала своє дитинство.

Мама завжди була такою!

Читала їй казки. Щодня!

Особливо Каті подобалося, коли вона переробляла кінцівки («Червона Шапочка відкрила в лісі бізнес-центр, і вовк був у неї на побігеньках»).

А як віртуозно мама ховала в котлетах ненависну броколі («Катрусю, це ж зелені чоловічки!»)!

Як влаштовувала «чарівний дощ», коли Катя боялася мити голову.

Катя згадала, що мама завжди знаходила для неї час. Після двох робочих змін перевіряла уроки, уважно слухала про її дитячі радості й печалі, навіть у ляльки з нею грала!

Як Катя могла забути все це? Чому вона не така, як її мама? Чому в неї нічого не виходить?

Так, не пощастило синові…

Ще за два тижні Маргарита Павлівна стала збиратися додому.

Катя буквально благала:

— Матусенько, будь ласка, не їдь! Не кидай нас! Ти повинна навчити мене всього-всього!

У її голосі звучало не тільки прохання. Це було щось більше.

Зізнання.

Любов.

Вдячність.

А Тимофій, наче відчувши важливість моменту, підбіг до бабусі, вчепився в спідницю й уперше висловив свою думку цілим текстом:

— Не їдь! Ми ж хотіли побудувати замок. З подушок…

Маргарита Павлівна розгубилася, розчулилася.

І сказала:

— Ти все вмієш, Катрусю. Просто забула. Так буває…

— Тому сина цими дурними мультиками напихала? — зітхнула Катя.

— Та вже, — погодилася Маргарита Павлівна, — ці мультики книгам не рівня. А давайте сьогодні влаштуємо відкритий читацький мікрофон, — запропонувала вона, — Тимофійчику, будемо читати казки братів Грімм про вовка і семеро козенят?

— А хто це?! — здивовано запитав трирічний онук і округлив очі.

— Він не знає?! — ахнула Маргарита Павлівна, звертаючись до доньки, — тоді точно залишуся. У нас же непочатий край роботи… Ходімо пити чай!

КІНЕЦЬ.