– Мамо, як не допоможеш купити телевізор? В тебе ж окрім зарплати, ще й пенсія вже є. Чи ти її за гроші не рахуєш?, – сказала мені дочка, яка сидить в декреті з 4 дитиною, і все життя заглядає в мій гаманець.

Я мила підлогу в аптеці, коли мені знову задзвонив телефон. Уже за голосом у Viber знала — дзвонить Оленка, моя донька. І знову не просто поговорити. Вона так ніколи не дзвонить — просто поговорити. Якщо Оленка дзвонить, то, значить, або хтось занедужав, або щось зламалося, або їм терміново треба. Не лікар, не механік, а мама.

— Мамо, ну як не допоможеш? — почула я одразу з порогу, без «привіт» і без «як ти там». — Телевізор накрився. Діти плачуть, мультиків нема. Ну купи нам хоч якийсь б/у. Ти ж, крім зарплати, ще й пенсію маєш. Чи ти її вже за гроші не рахуєш?

Я зняла гумові рукавиці і сіла на перевернуте відро біля складу. Ганчірка парувала хлоркою, а в голові вже стукала образа.

— Олено, — зітхнула я, — ну скільки ж можна? Я прибиральниця в аптеці. Я не друкую гроші в підвалі. А пенсія — то, щоб мені на хліб і комуналку. Не на телевізори вам.

— Та ти ж завжди щось даєш. А тепер що, забракло? А на базар в неділю ти ходила? Щось же купувала? — не вгавала вона.

— Я собі кавалок сала купила. Вперше за місяць. І то — з знижкою. Бо вже соромно було продавчині казати, що в мене тільки сто гривень у гаманці. І то я тими грошима хотіла електрику заплатити.

— А що мені робити? Я в декреті. У нас четверо дітей. Телевізор накрився, а Вітька тільки плечима знизує. Каже: «Ну то проси маму…»

Ось тут мене і прорвало.

— А хай твій Вітька бодай раз щось запропонує, окрім «просити маму»! Він же батько їхній, а не я! Чи я, може, повинна з кожної пенсії вам нову техніку купувати?

Тиша.

Я вже відчула, як мокрі очі починають свербіти, але не плакала. Ні. Бо як заплачеш — то потім важко зупинитись. А я ще аптеку не домила.

— Оленко, ти доросла жінка. Тобі 35. В тебе чоловік. В тебе четверо дітей. Я не кажу, що не допоможу ніколи — я ж не звір. Але я вже п’ять років одна. Батька твого нема. Брат твій Василь в Польщі — сам там виживає, без підтримки. Я — одна тут. І вже не молода.

— Та я просто не розумію, чому ти не можеш? — знову ображено, вже трохи тихіше.

— Бо я не можу, Олено! Не хочу — то інше. А я не можу! Телевізор, навіть найдешевший — то дві мої пенсії. А ти ж хочеш ще й мультики, ще й смарт, ще й щоб пульт не глючив…

Поклала слухавку. Не витримала.

Дома

Коли я ввечері прийшла додому, була вже темінь. Кіт лежав на порозі — знову чекав мене, мов чоловік. Глянула на стіл — там залишки борщу з учора і три кілограми втоми, які я принесла із собою.

Сіла. Відкрила телефон. Вайбер мовчав. Але бачила — Оленка читала моє повідомлення, де я скинула «Вибач, не зможу». І вже не відповідала.

Знала я її добре. Вона тепер ображена. І ходитиме з тим обличчям по селі, мов я її вигнала з хати, а не телевізор не купила.

Але найбільше мені кололо не це. А те, що онуки нічого не винні. Їм справді хочеться мультиків. І я пам’ятаю, як маленький Назарчик мені казав:

— Бабусю, в тебе мультики веселіші, ніж у мами. Бо ти не сваришся, коли я клацаю пультом…

Тоді я дала йому шоколадку і пригорнула.

Наступного дня

Вона прийшла сама.

Не з порогу, не з вимогами. Тихо. Стояла біля хвіртки, з найменшою дитиною на руках. Я якраз підмітала двір. Побачила її — і серце защеміло. Вона, видно, не спала цілу ніч.

— Мам, — сказала тихо. — Вибач, що я так зірвалась учора.

Я мовчала. Не знала, з чого почати. Але бачила — щиро кається. А значить, не все втрачено.

— Я просто… я вже не витримую. Четверо дітей, він робить тільки сезонно. А я ніде не можу працювати — з найменшим ще не беруть у садок. Я живу на дитячі і надію, що хтось поможе. І ця надія — ти.

— А я теж людина, Оленко. Я — не мішок із грішми. В мене руки вже болять після кожної зміни. І якби не кіт, то я б і слова за день не чула.

Вона почала плакати. Тихо, як дитина.

— Я не прошу дорогий телевізор, мам. Просто щось, щоб дітям хоч трохи було легше. Бо я сама іноді хочу мультики подивитись. Не для них, а для себе. Щоб хоч на 15 хвилин забутись…

Я підійшла, обняла її і найменшого. І раптом відчула той самий біль, з яким ходила останні роки. Не фізичний. Той, що між грошима і любов’ю.

Кілька днів потому

Я поговорила з аптекаркою. Попросила лишити мені кілька додаткових змін. Так, важко. Але по двісті гривень з кожної я збиратиму. Подивилась в OLX. Телевізор б/у можна знайти за 2800. Не «плазма», не «самсунг», але буде. І мультики там теж будуть.

Я продала одну стару золоту сережку, що лишилась від молодості. Колись подарував чоловік. Другу залишила — хай буде. З тих грошей додала ще 1200.

Через два тижні, я прийшла до них із телевізором у руках. Вітька, звісно, не було — «на шабашці», як завжди.

— Мам! — вигукнули діти, побачивши коробку.

— Не мені дякуйте, — сказала я. — А тій сережці, що тепер десь у ломбарді. І моїм ногам, які витримали 10 днів без вихідного.

Оленка стояла, мов остовпіла.

— Мам… Я не знаю, що сказати.

— Скажи: «Наступного разу я подумаю, перш ніж тебе просити».

— Я скажу: «Я знайду роботу. Хоча б шити вдома. Хоч щось. Бо я більше не хочу бути для тебе ношею».

І знаєте… Я вперше за довгий час повірила, що це не просто слова.

Мене часто питають у селі: «І як ти витримуєш таку дочку?» А я кажу: «Бо люблю. Але любов — це не означає завжди казати “так”».

Любов — це коли вмієш сказати: «Ні, я не можу», і при цьому залишаєшся мамою. Це коли обіймаєш замість телевізора. І коли віриш, що твоя дитина з часом виросте не лише тілом, а й серцем.

Бо дорослішають не тільки діти. Інколи мамам теж доводиться ставати мудрішими.

Не знаю, чи ця історія в когось відгукнеться. Може, хтось скаже: «Ну що там того телевізора — купила б і мовчала». А хтось, може, зітхне і згадає свою маму, яка теж усе життя несла на плечах чужі потреби.

А я от думаю: а скільки треба витерпіти жінці, щоб її пенсію перестали вважати «додатковим доходом»? Скільки потрібно працювати, щоб твої «не можу» почали звучати так само гідно, як «я допоможу»?

Я все ще мама. Все ще люблю своїх дітей і онуків. Але десь між хлоркою і зламаним телевізором я зрозуміла: іноді допомогти — це не дати гроші, а дати можливість вирости. Встати. Порахувати свої сили. І більше не залазити в мамин гаманець без крайньої потреби.

А ви що думаєте?

Чи є межа допомозі?

І чи зобов’язана мама «помагати», навіть коли сама ледве тримається?

Розкажіть мені. Може, ми не такі вже й самотні у своїх історіях.

Джерело