Коли Ганна Степанівна залишилася сама після відходу чоловіка, їй було трохи за шістдесят. Старша донька жила у Львові, мала свою сім’ю, рідко приїжджала.

Молодший син Михайло працював у Києві, збирався одружитися, але все зволікав. Ганна не тиснула – кожному своє, але як мама мріяла про те, що і в нього колись буде своя родина.

Одного вечора син подзвонив і радісно повідомив:

– Мам, я женюся. У неділю привезу Любу познайомити. Тільки ти… ну… будь добра до неї.

– А що я? Я завжди добра, – засміялася Ганна, хоча серце тьохнуло. Якось воно тривожно було – приймати чужу жінку в родину, хоч і в ролі невістки. Та ще й столичну панянку. Ще не знати, чи буде вона поважати, чи вважатиме літню маму за тягар.

У неділю приїхали як і обіцяли. Ганна полегшено видихнула, бо дівчина виглядала доволі скромно.

Люба була невисока, тиха, з лагідними очима. Ганна з першого погляду помітила: дівчина несмілива, але не лукава. Відразу взялася допомагати на кухні, подала чай, витерла посуд, ніби й не вперше в тій хаті.

– А ти, Любонько, з якого краю будеш? – запитала Ганна за вечерею.

– З-під Житомира. Мами не стало, як мені було дванадцять. Тато знову оженився. А я закінчила школу – і відразу в столицю поїхала поступати, бо зрозуміла, що мені тепер лише на себе треба надіятися.

– Ти ще така молода. Тепер у вас все буде по-новому.

Вони одружилися і не захотіли залишатися в столиці. Жити вирішили з матір’ю Михайла, бо будинок великий, город, господарство, а молоді розуміли, що придбати своє житло в столиці їм вдасться не скоро.

На початках було трохи натягнуто: кожна боялася зробити зайвий крок. Але Люба завжди першою поступалася. Вранці вставала рано, готувала сніданок. Ніколи не сперечалася. Робила все, що треба.

Ганна дивилася на невістку і спочатку навіть не вірила, що так буває, навіть думала, що Люба має якийсь умисел.

Але дні минали, а Люба не змінювалася, чим розтопила серце свекрухи.

Наближався день народження Люби і Ганна хоч і не мала багато грошей, але поїхала на ринок і купила невістці гарну вишиту сорочку.

– Та я… Дякую, – Люба аж розгубилася.

– Я не звикла, щоб хтось дарував мені щось просто так.

Поступово вони здружилися, між ними було щось глибше ніж просто невістка-свекруха, була – довіра, тиша, у якій добре мовчати. Люба варила борщ, як навчила Ганна. А Ганна в’язала носочки ще до зими, знаючи, що Люба змерзлячка.

Коли Люба зрозуміла, що чекає дитину, то першій сказала не чоловікові, а свекрусі.

– Мамо, я боюсь. Я нічого не вмію, – призналась.

Ганна мовчки пригорнула, погладила по голові:

– Все вмієш, дитино. Як серце добре, то й руки навчаться. Та й зрештою, а я на що?

Народився Данилко. Свекруха перейшла на роль бабусі – найріднішої. Уночі вставала замість молодих, колисала, варила кропову водичку, коли животик болів.

Одного разу Ганна тяжко занедужала. Спочатку просто не хотілося їсти, потім почала втрачати вагу, нарешті з’явився біль. Діагноз був невтішний Відмовилася від лікарні – не хотіла бути тягарем, розуміла, що діти дарма гроші витратять, а нічого і так не допоможе.

Люба відмовилася слухати:

– Мамо, ви ж не річ. Ви людина, яка дала мені більше, ніж хтось колись. Я не дам вам лежати тут і вмирати самій. Якщо не згодні в лікарню — то я сама буду вас доглядати. Але по-справжньому, по-людськи.

Відтоді Любин день починався і закінчувався з матір’ю. Вмивала, годувала з ложечки, гріла руки. І все це – без нарікання, без жалю.

– Я ж не твоя рідна, – якось прошепотіла Ганна.

– Нащо тобі це?

– Бо ви – моя. Бо коли я приїхала сюди, в мене не було ні мами, ні дому. А ви стали обома. Це ж ви мені вперше сказали: “дитино”.

У березні Ганна відійшла. Спокійно, вночі. Люба тримала її за руку до останнього подиху.

Поховали її, як годиться. Люди казали: “Щаслива була – така невістка, як дочка. Не кожному випадає”.

Минув час. У хаті вже жив Данилко з дружиною. Люба стала бабусею. Часто сиділа на лавці під вишнею і розповідала онукам:

– Бачите оту вишиту сорочку? То ваша прабабуся мені подарувала. Вона навчила мене варити борщ, плести зимою рукавиці, і бути терплячою. А ще – любити не за щось, а просто так. Як вона мене.

І в тій хаті, попри всі випробування, жила тиха, світла пам’ять про жінку, яка стала мамою для невістки, тому що поставила людяність на перше місце. І ця любов від Ганни тепер передається з покоління в покоління, бо так і має бути.

Джерело