– Мамо, я розумію, що ти допомагаєш, але ми ж не просимо тебе бути з дітьми щодня, – невістка Марина натягнуто усміхнулася, складаючи на полицю нові баночки з дорогими кремами.

– Просто Денис багато працює, а мені теж потрібен час для себе. Одна справа – піти на манікюр чи йогу, інша – цілодобово крутитися з малими.

– Ой, невже? – я не витримала й поставила чашку з чаєм на стіл трохи голосніше, ніж планувала. – А в мене, мабуть, інше життя, ніж у всіх? Мені не потрібно відпочивати, не потрібно піклуватися про своє здоров’я? Я на пенсії, то, виходить, повинна бути безкоштовною нянькою?

– Ой, ну чого ти так реагуєш?

– Марина скривила губи.

– Ми ж не експлуатуємо тебе! Просто тобі ж подобається бути з онуками, я права?

Від цих слів у мене всередині все закипіло. Звісно, я люблю своїх онуків! Але це не означає, що я повинна пожертвувати всім своїм життям.

Останнім часом мені здавалося, що я живу лише для них: забираю зі школи, годую, граюся, мию, вкладаю спати. А потім Денис з Мариною приходять і, не спитавши навіть, як я почуваюся, кажуть просте “дякую”. І так щодня.

– Я хочу трохи змінити своє життя, – сказала я, зібравши всю свою волю. – Я не можу бути тільки бабусею. Я хочу щось і для себе.

Марина підняла брови. Вона явно не чекала такого повороту.

– Ти жартуєш? І що ти збираєшся робити? В’язати? Чи в хор записатися?

Я глибоко вдихнула. Ні, я не хотіла ні в’язати, ні співати в хорі. Я просто хотіла згадати, що таке бути жінкою, а не лише мамою, бабусею чи нянькою.

Наступного дня я купила ноутбук. Денис допоміг мені його налаштувати, трохи розповів, як користуватися інтернетом, і навіть показав, як можна шукати цікаві статті, курси та книги. Але в моїх планах було дещо більше.

Одного вечора, коли онуки заснули, я вирішила зробити те, про що давно думала. Я зайшла туди, де всі знайомляться. Мені було цікаво – а що, якщо я ще комусь можу сподобатися? Що, якщо є хтось, хто також почувається самотнім, як і я?

Заповнюючи анкету, я чесно вказала свій вік – 59 років. Написала, що люблю готувати, подорожувати й мрію про супутника, з яким можна буде просто насолоджуватися життям. І, чесно кажучи, не чекала жодного відгуку.

Але на наступний день отримала повідомлення. Від Денис.

Спочатку я подумала, що це мій син випадково натрапив на мою анкету й зараз буде мене висміювати. Але коли я відкрила лист, то зрозуміла – це був інший Денис. 63 роки, колишній військовий, зараз викладач історії в університеті. Він написав мені, що його дуже вразила моя анкета, бо мало хто в нашому віці зважується шукати нові можливості для щастя.

Ми почали листуватися. Спочатку про буденні речі: книги, погоду, улюблені страви. Але чим далі, тим більше я ловила себе на думці, що чекаю його повідомлень.

Одного дня він написав:

– Настю, може, підемо на каву? Я давно не розмовляв із людиною, яка мене так цікавить.

Я хвилювалася. Це було вперше за багато років, коли я йшла на побачення. Я довго вибирала, що одягнути, нервово дивилася в дзеркало, думаючи: чи не буде він розчарований?

Але коли я прийшла в кафе і побачила його посмішку, то зрозуміла – я зробила правильно.

Наші зустрічі стали регулярними. Ми ходили на прогулянки, в театр, навіть відвідали кілька музеїв. Я відчувала себе живою, бажаною. Мені здавалося, що я знову молода. Денис поводився зі мною так, як я навіть у молодості не відчувала – з повагою, турботою, увагою.

Одного разу ми гуляли парком, і він раптом узяв мене за руку.

– Настю, ти розумієш, що ти мені подобаєшся? – запитав він, дивлячись мені в очі. – Ти особлива.

Мені стало тепло. Я посміхнулася.

– Я думала, що в моєму віці вже пізно для таких речей.

– Ніколи не пізно, – відповів він і міцніше стиснув мою долоню.

Я зрозуміла, що життя тільки починається.

Коли я розповіла про Дениса Марині й сину, реакція була передбачуваною.

– Мам, це якесь безглуздя! – обурилася невістка. – У твоєму віці вже треба думати про внуків, а не про романи!

– А чому б і ні? – втрутився син. – Якщо мамі добре, то чому ні?

– Бо це смішно! Їй майже 60! – Марина розвела руками. – Що скажуть люди?

– А що мені до того? – я вперше в житті відчула справжню впевненість у собі. – Я була для всіх мамою, свекрухою, бабусею. А тепер я хочу бути просто жінкою. І маю на це право.

Марина закотила очі, але нічого не відповіла.

Я не знаю, що буде далі. Але я точно знаю одне: ніколи не пізно вибирати себе. Ніколи не пізно бути щасливою.

А що ви думаєте? Чи є вік, після якого вже “запізно” будувати нові стосунки? Чи варто жінці в 60 дозволити собі бути коханою? Цікаво почути вашу думку.

Джерело