– Мамо, я приїхав, зустрічай сина, – не встиг Михайло вийти з своєї машини, як став горлати, як колись в дитинстві, на всю вулицю.

На диво, мами не було як зазвичай на хвіртці. Старенька Одарка завжди сиділа на невеликій лавочці біля своїх воріт. Усім навколо здавалося, що вона там завжди, бо зранку усіх перехожих з добрим днем вітає, бажає хорошого настрою, а ввечері сусідів з роботи зустрічає, і обов’язково розпитує усіх як пройшов день.

Самотньо було літній жінці вдома, тому вона брала свого вірного друга котика Барсика і виходила з ним на вулицю, до людей, тут вона себе потрібною почувала.

Михайло знав про цю мамину особливість, тому і здивувався вельми, що цього разу її на місці, адже не зважаючи на те, що надворі була ще зима, в повітрі відчувався справжній весняний настрій.

Михайло підійшов ближче до хвіртки, але вона була зачинена.

– Мамо! Мамо! Відчини! Це я приїхав! – став голосно гукати в надії, що мама з хати його почує.

– Чого галасуєш на всю вулицю? Скільки років минуло, а нічого і не змінилося, – Михайло почув голос позаду. Він відразу його впізнав, це був сусід, дядько Іван, від якого малому Мишкові не раз діставалося на горіхи.

Одарка ростила сина сама. Мишко ріс не зовсім чемним, часто мамі завдавав клопоту, тому сусід Іван частенько говорив з хлопцем, пояснював, що можна, а що не можна, ось і тепер, наче нічого і не змінилося, став вичитувати його за те, що той зчинив галас.

– Годі вам, дядьку Іване, я маму шукаю. Ви не знаєте де вона? – Михайло підійшов до літнього сусіда і подав йому руку.

– О, а ти став справжнім чоловіком, вже не Мишко, а Михайло, – каже дідусь.

– Та ні, для вас я завжди залишуся бешкетником Мишком. Так де мама?

Іван опустив голову, стало помітно, як його обличчя змінилося, а голос став м’якшим.

– Бачу, синку, що ти нічого не знаєш… Не стало твоєї мами, ще місяць тому…

Від почутого Михайло аж присів.

– Як? Мамо… А чому ж мені ніхто нічого не сказав?

– Якби хто знав, де тебе шукати. Навіть мама твоя не знала, де ти і що з тобою.

Михайло закрив лице руками. Тільки зараз він усвідомив, якої страшної помилки він припустився. Він завжди жив так як хотів. Поїхав в місто, займався там різними справами, на початках навіть дуже ризикованими, а потім став їздити по заробітках, дуже хотів усім довести, що він виб’ється в люди.

В своїх клопотах про маму він зовсім забув, і приїжджав в село дуже рідко, якщо мав яку потребу. А Одарка раділа і тому, бо більше за все на світі вона любила свого сина і молила Бога про те, щоб у нього все було добре.

Останні кілька місяців син був в роз’їздах, і не знав, що мама раптово пішла у засвіти. Хоронили Одарку сусіди.

Тепер Михайло приїхав, щоб показати мамі свою нову машину, довести насамперед їй, що він не пропащий, але занадто пізно.

Коли Михайло опанував свої емоції, він запитав сусіда:

– Дядьку Іване, а де мама похоронена? Я хочу піти до неї, попрощатися… і вибачитися за все…

– Зачекай, синку, зараз гукну свою Уляну, вона тобі покаже.

Уляна миттю вийшла з хати за першим покликом батька, він пояснив в чому справа.

– Допоможеш? – запитав Михайло.

Уляна кивнула головою і сіла в машину. Всю дорогу вони мовчали. А коли вже поверталися, то Уляна запропонувала зайти до них на чай, а заодно і Барсика провідати. Вони забрали котика до себе, коли не стало бабусі.

Через місяць Михайло знову повернувся в село, але цього разу він попрямував прямісінько до дядька Івана. Двері відчинила Уляна.

Побачивши її здивування Михайло теж сам знітився, але зібрався з силами і сказав:

– А я за Барсиком… і за тобою. Сподобалася ти мені дуже. Поїдеш зі мною?

На ці слова в хату зайшов Іван.

– Куди це ти кличеш мою доньку? – суворо запитав.

– Батьку, знаю, що ви про мене не найкращої думки. Але хочу попросити руки вашої наймолодшої доньки, – зізнався Михайло.

Іван і сам давно вже все зрозумів, тому тільки посміхнувся.

– А що сама Уляна скаже? – запитав для годиться і пильно глянув на доньку.

Уляна зашарілася, Михайло підійшов до неї, а Барсик лащився біля щасливих закоханих, наче відчуваючи те, що тепер у нього буде повноцінна родина.

Джерело