— Мамо, я не просила у тітки цю квартиру у спадок, але тепер я нею ні з ким ділитися не збираюся! Ні з братом, ні з сестрою, ні з тобою. Вам всім тітка Наталя була не потрібна!

У мене тепер є квартира в центрі Ужгорода, простора, світла, з високими стелями й старими дерев’яними вікнами, що скриплять при кожному пориві вітру.

Тут пахне старими книгами й трохи пилом, бо тітка не дуже переймалася прибиранням останні роки. Але ця квартира — моя.

Мама мовчки сидить на дивані, пальцями крутить хустинку. В її очах змішалися здивування і біль.

— Доню, але ж ми всі рідні! — тихо каже вона.

Я розумію, що вона хоче сказати. Що ми сім’я, що треба ділитися. Але де ви всі були, коли тітка лежала в лікарні? Де були, коли їй було самотньо?

— Та яка рідня? — я підвищую голос, хоча не хочу. — Де були брат і сестра? Де був тато? Ніхто не навідував її. Ви всі про неї забули! А тепер, коли є квартира, ви з’явилися?

Мама зітхає.

— Я ж приходила до неї, ти знаєш.

Знаю. Але раз на кілька місяців — це не те саме, що дбати щодня. Я була єдиною, хто слухав її розповіді, приносив їжу, витримував її примхи. Я була єдиною, хто справді її любив.

— Доню, не будь такою впертою.

— Впертою? — я сміюся, але сміх виходить нервовий.

— А коли я благала брата відвезти її до лікаря, він що сказав? “У мене робота, немає часу”. Коли просила сестру побути з нею хоч день — “У мене сім’я, я не можу”. А тепер вони мають право на квартиру?

Мама опускає голову. Вона не може нічого сказати, бо знає, що я права.

Але тут входить брат.

— Ти що, серйозно? — він навіть не вітається.

— Ти справді хочеш усе забрати собі?

Я стискаю зуби.

— Так.

— Але це несправедливо!

— Несправедливо? — я гірко сміюся.

— Несправедливо, що тітка померла одна. Несправедливо, що вам до неї не було діла.

Брат кривиться.

— Слухай, ну ти ж знаєш, що я не міг через роботу.

— Не міг? А тепер можеш?

Він мовчить.

— Що ти хочеш? — нарешті питає він.

— Нічого. Я залишаю квартиру собі.

В кімнаті зависає мовчанка.

Я розумію, що, можливо, це виглядає жорстоко. Але хіба вони не були жорстокими раніше? Я доглядала тітку не заради квартири, я просто її любила. Але тепер я не хочу ділити те, що належить мені по праву.

І ось тепер я думаю — чи правильно я роблю? Чи варто залишати квартиру собі, чи треба поступитися і віддати частину родині, хоч вони й не заслуговують?

Як би ви вчинили на моєму місці?

Джерело