– Мамо, я нарешті купила цей будиночок біля моря. І ви тепер зможете влітку всі до мене приїжджати! І ти, і Тоня з дітками, і тітка Марічка з онуками!

Я вчора радісно сповістила мамі новину про те, що купила будинок в Італії, де я вже працюю 15 років. Але на моє здивування мама не зраділа.

Що я від неї тільки не вислухала.

— То ти вирішила там залишитися назавжди? — її голос затремтів.

— І що? Тепер приїжджатимеш раз на рік, як чужа?

— Мамо, ну що ти таке кажеш? Це ж і для вас! Я ж купила його не тільки для себе. Ви зможете приїжджати, відпочивати біля моря, гуляти.

— Яке гуляти? Я тут життя на тебе поклала, а ти тікаєш?

— Та нікуди я не тікаю! — я вже почала закипати.

— Я ж не на Марс перебралася!

Але вона мене вже не чула.

— Все зрозуміло. Свій дім в чужій країні, своє життя. Ми тобі більше не потрібні.

Я ще щось намагалася пояснити, але вона кинула слухавку.

Я сиділа, дивилася на телефон і не могла повірити в те, що щойно сталося. Але це був тільки початок.

За пів години подзвонила сестра.

— Алісо, ти серйозно? — без привітання запитала вона.

— А що не так?

— Ти собі віллу купила, а нам навіть не сказала!

— А що тут такого? Це ж моя покупка.

— Твоя, твоя! — вона говорила протяжно, ображено.

— Але ж ми — родина. Могла б порадитися, могла б запитати. А то таке враження, що тобі на всіх начхати.

— Почекай. Запитати що? Чи можу я купити собі дім, на який сама заробила?

— Ну, хоча б сказати заздалегідь! — гримнула вона. — А мама тепер сидить, плаче. Думає, що ти її покинула.

— Господи, — я провела рукою по обличчю.

— Я нічого не робила їй наперекір!

— Ти завжди думаєш тільки про себе, — спокійно сказала сестра. — І завжди так було.

Я хотіла відповісти, але знову короткі гудки.

Але найкраще було попереду.

Ще за годину мені подзвонила тітка.

— Алісо, дитинко, ти ж мене знаєш, я людина пряма, — почала вона, і в мене всередині все похололо. — Ти, може, не розумієш, але так не роблять.

— А що я зробила?

— Ну як що? Покинула маму, зробила собі життя, а їй навіть не запропонувала переїхати! Ти ж знаєш, яка в неї пенсія. Вона могла б жити в теплі, на березі моря, біля тебе, віддати квартиру твоїй сестрі. Але ж ні. У нас головне що? Щоб нам було добре!

— Тітко Марічко, але мама ніколи не казала, що хоче їхати до мене назовсім!

— А ти спитала?!

Я вже не могла знайти слів.

— Ви всі хочете зробити з мене чудовисько? — нарешті запитала я.

— Ніхто тебе не робить чудовиськом, просто ти вже давно не думаєш про рідних.

Я поклала слухавку і втупилася у стелю.

Оце так.

Виявляється, я все життя була егоїсткою. Виявляється, якщо ти сама заробила на свою мрію, це все одно неправильно.

Виявляється, всі мали б знати і схвалити мій вибір, хоча він жодним чином не зачіпав їхнього життя.

І головне – що тепер робити?

Змиритися з тим, що рідні мене так сприймають? Чи намагатися довести, що я не така, як вони говорять? Але чи варто щось доводити тим, хто бачить у мені лише винну?

А все я думаю тому, що я не допомагаю їм всім грошима. Чи не тому?

Джерело