Нещодавно у нас з чоловіком було велике свято – 50 років у шлюбі, як то кажуть, золоте весілля. Ми побралися зовсім молодими, нам по 20 було, та ніколи про це рішення не шкодували. Разом виростили двох чудових дітей – сина й доньку. Вже й онуків дорослих маємо.

Спочатку ми думали відсвяткувати річницю скромно з дітьми, та тоді донька здивувала мене. Неочікувано вона повідомила:

– Таке свято не щодня і це справді особлива дата! Я вирішила вам зробити подарунок – самотужки організувати свято. Вже й ресторан замовила.

– Але в нас нема на таке грошей.

– А я й не кажу, що треба гроші. Ваша задача – прийти на свято з гарним настроєм.

Я казала донечці що не варто витрачатися, та вона стояла на своєму. Чесно кажучи, я думала, що вона залучить і сина з невісткою, щоб трохи дешевше було.

Та коли настав день свята і ми прийшли до ресторану – сина там навіть не було. 

– А те Михайло?

– Та я їх покликала, але певно запізняться, як завжди.

– Невже вони тобі не допомагали? Як ти все це сама подужала?

– Та нічого, мамо, не страшно. Я ж для вас старалась.

Ви б бачили, яке свято організувала донька. Накриті столи, живі квіти і музиканти. Все було неймовірно. Запросила родичів і найближчих друзів.

Всі приходили і гарно нас вітали. І ось нарешті завітав і син з невісткою. Їхні діти приїхати не змогли. Я все чекала, що ж вони подарують. Та Михайло тримав в руках лише ромашки, звичайні городні, наче з клумби зірвані. Не подарували вони нічого. Це неабияк мене зачепило, що казати.

Та ми сіли за стіл почали їсти. Врешті я вирішила сказати тост подяки своїй донечці.

– Ми найщасливіші люди на світі, адже маємо таку чудову доньку. Саме вона подарувала нам це чудове свято!

Після цих слів, Михайло скочив з місця і вийшов. А трохи згодом до мене підійшла невістка.

– Нащо ж ви так? Принизили нас у всіх на очах.

– А хіба я неправду сказала? Чи може ви також щось організовували? Чи подарунок нам якийсь зробили, а я не помітила.

– Не всі мають таку можливість! І це не день народження, щоб подарунки дарувати. Нам зараз гроші потрібні, ремонт хочемо зробити. Ви ж нам не допомагаєте.

– А маю? Вже не діти ви.

Після цього вони пішли. Страшенно ображені.

А в мене такий неприємний осад залишився, наче я ще й в чому винна.

Та хіба ж це так?