У невеликому містечку на околиці жила сім’я Коваленків. У центрі цієї історії була молода невістка Олена, її чоловік Сергій та їхня п’ятирічна донька Аліна.

Життя у них було скромним, але сповненим тепла і любові, хоча фінансові труднощі часто затьмарювали їхні будні.

Свекруха Марія Іванівна, жінка з твердим характером і чіткими поглядами на життя, жила неподалік і часто втручалася в справи молодої сім’ї, що нерідко призводило до напружених розмов.

Одного осіннього вечора Олена сиділа за кухонним столом, переглядаючи оголошення про дитячі сукні. Аліна мала виступати на святі в дитячому садку, і Олена мріяла, щоб її донька виглядала як справжня принцеса.

Вона знайшла ідеальну сукню – ніжно-рожеву, з мереживними рукавами та пишною спідницею, але ціна в дві тисячі гривень була для їхнього сімейного бюджету непідйомною.

Сергій, який працював водієм, щойно отримав зарплату, але більша її частина пішла на оплату комунальних послуг і продукти. Олена зітхнула і вирішила звернутися до свекрухи за допомогою.

Вона набрала номер Марії Іванівни, тримаючи телефон так міцно, що пальці побіліли від напруги.

– Алло, мамо, це Олена, – почала вона несміливо. – Ви не могли б позичити дві тисячі гривень? Аліні потрібна сукня на свято в садочку. Я віддам із зарплати, обіцяю.

Запала тиша, а потім у слухавці пролунав різкий голос свекрухи:

– Ще чого? Це твоя дитина, то ж і шукай гроші на неї сама! І Сергія не вплутуй. А як Тарасику щось знадобиться, то будь ласка, – відповіла Марія Іванівна ствердно, згадуючи свого улюбленого онука.

Олена відчула, як у горлі застряг клубок. Вона знала, що свекруха завжди ставила Тараса, свого рідного онука, вище за її донечку, але ці слова вразили її .

Вона поклала слухавку, намагаючись стримати сльози. Аліна, яка гралася ляльками в сусідній кімнаті, підбігла до мами.

– Мамо, я буду принцесою на святі? – запитала вона, широко розплющивши очі.

Олена змусила себе посміхнутися.

– Звичайно, сонечко. Ми щось придумаємо, – відповіла вона, хоча в голові крутилися лише сумніви.

Того вечора, коли Сергій повернувся з роботи, Олена розповіла йому про розмову з матір’ю. Сергій насупився, потираючи скроні.

– Маман знову за своє, – пробурмотів він. – Знаєш, я поговорю з нею. Але, може, ми самі щось вигадаємо? У мене є трохи заощаджень, гривень п’ятсот. Може, знайдемо дешевшу сукню?

Олена похитала головою.

– Я вже все передивилася. Та сукня ідеальна, і Аліна її так хоче. Я не можу їй відмовити, вона ж так старається в садочку.

Наступного дня Олена вирішила не здаватися. Вона згадала, що її подруга Наталя вміє шити і часто робила костюми для дитячих свят. Олена зателефонувала їй і пояснила ситуацію.

– Наталю, ти б могла пошити сукню для Аліни? Щось просте, але гарне, – благально запитала Олена.

– Звісно, Оленко! – радісно відповіла Наталя. – Приходь із Аліною, я зніму мірки. Тканину можу взяти зі своїх запасів, але за роботу доведеться взяти гривень триста. Підійде?

Олена зраділа – це було значно дешевше, ніж купувати готову сукню. Вона погодилася, і вже наступного дня вони з Аліною поїхали до Наталі. Маленька Аліна була в захваті, коли Наталя показала їй шматки рожевої тканини й мережива.

– Мамо, це буде як у казці! – вигукнула Аліна, плескаючи в долоні.

Поки Наталя шила сукню, Олена вирішила поговорити з Сергієм про свекруху. Вона відчувала, що напруга між ними зростає, і не хотіла, щоб це вплинуло на їхню сім’ю.

– Сергію, твоя мама знову порівнює Аліну з Тарасом. Мені це так боляче чути, – зізналася вона ввечері, коли вони сиділи на кухні.

Сергій зітхнув.

– Я знаю, вона завжди була такою. Але я поговорю з нею, обіцяю. Вона не має права так говорити про Аліну.

Наступного дня Сергій поїхав до матері. Марія Іванівна зустріла його з чаєм і печивом, але розмова швидко стала серйозною.

– Мамо, чому ти так до Олени? – прямо запитав Сергій. – Аліна твоя онука, так само, як і Тарас. Чому ти завжди виділяєш його?

Марія Іванівна скривилася.

– Сергію, ти ж знаєш, Тарас перший мій онук, він особливий. А Олена… вона могла б сама справлятися, а не просити в мене гроші.

– Мамо, ми всі стараємося, – твердо сказав Сергій. – Але якщо ти хочеш бачити Аліну щасливою, то, може, варто підтримати нас, а не критикувати?

Свекруха мовчала, а потім несподівано сказала:

– Добре, я подумаю. Може, я була занадто різкою.

Через тиждень сукня від Наталі була готова. Вона була навіть кращою, ніж та, що Олена бачила в магазині: ніжно-рожева, з пишною спідницею і маленькими блискітками, що вигравали на світлі.

Аліна, примірявши її, закружляла по кімнаті, наче справжня принцеса.

На святі в дитсадку Аліна сяяла. Вона виконала свій танець, а Олена не могла стримати сліз гордості. Навіть Марія Іванівна, яку Сергій умовив прийти, була вражена.

– Олено, – сказала вона після виступу, підійшовши до невістки.

– Я, мабуть, погарячкувала тоді. Аліна виглядає чудово. Якщо вам ще щось знадобиться… ну, ти скажи.

Олена посміхнулася, відчуваючи, як напруга між ними потроху зникає.

– Дякую, мамо, – тихо відповіла вона.

Того вечора, коли Аліна заснула, обіймаючи свою нову сукню, Олена і Сергій сиділи на дивані, тримаючись за руки.

– Знаєш, – сказав Сергій, – іноді потрібно просто трохи часу, щоб усі зрозуміли, що сім’я – це найголовніше.

Олена кивнула, відчуваючи, що, попри всі труднощі, їхня маленька сім’я стала ще міцнішою.

Але історія на цьому не закінчилася. Через кілька днів після свята Олена помітила, що Аліна почала частіше малювати.

Її малюнки були сповнені яскравих кольорів: принцеси у рожевих сукнях, квіти, сонце і навіть бабуся Марія в синій хустці.

Одного вечора Аліна підбігла до мами з новим малюнком.

– Мамо, це для бабусі! – сказала вона, тримаючи аркуш, на якому була намальована усміхнена Марія Іванівна, що тримає за руку маленьку дівчинку в сукні. – Я хочу, щоб бабуся знала, що я її люблю.

Олена відчула тепло. Вона обійняла доньку і сказала:

– Це чудова ідея, сонечко. Давай подаруємо це бабусі.

Наступного дня Олена з Аліною поїхали до Марії Іванівни. Свекруха, побачивши малюнок, розчулилася. Її очі заблищали від сліз, коли вона обійняла Аліну.

– Ой, моя дівчинко, який гарний малюнок! – сказала вона тремтливим голосом. – Ти справжня художниця.

Олена помітила, що Марія Іванівна вперше за довгий час виглядала щиро зворушеною. Вона запросила їх до столу, де вже чекали свіжоспечені пиріжки.

Поки Аліна смакувала смаколиками, Марія повернулася до Олени.

– Олено, я багато думала після нашої останньої розмови, – тихо сказала вона. – Я була несправедлива до тебе і Аліни. Мені соромно, що я так різко відповіла тобі про ту сукню. Ви з Сергієм так стараєтеся, а я… я просто боялася, що не вистачить на всіх.

Олена здивовано подивилася на свекруху. Вона не очікувала таких слів.

– Мамо, я розумію, – відповіла вона. – Ми всі хочемо найкращого для дітей. І я вдячна, що ви прийшли на свято Аліни. Для неї це багато значить.

Марія Іванівна кивнула, а потім дістала з шухляди маленьку коробочку.

– Це для Аліни, – сказала вона, простягаючи подарунок. – Я знайшла це на базарі, подумала, що їй сподобається.

У коробочці лежала маленька срібна шпилька у формі метелика, прикрашена блискучими камінцями. Аліна, побачивши її, радісно заплескала в долоні.

– Бабусю, вона така гарна! – вигукнула дівчинка, одразу прикріплюючи шпильку до своєї сукні.

Цей маленький жест став початком нової сторінки у стосунках між Оленою та Марією Іванівною.

Свекруха почала частіше запрошувати їх у гості, а Аліна з радістю проводила час із бабусею, розповідаючи їй про свої малюнки і мрії.

Одного разу Марія Іванівна навіть запропонувала навчити Аліну в’язати, і дівчинка з ентузіазмом взялася за гачок і нитки.

Олена помітила, що Сергій також став спокійнішим. Він більше не відчував себе між двох вогнів – матір’ю та дружиною.

Одного вечора, коли вони готували вечерю разом, він сказав:

– Знаєш, Олено, я радий, що мама почала змінюватися. І все це завдяки Аліні та її сукні. Хто б міг подумати, що одна сукня може так багато змінити?

Олена розсміялася.

– Це не просто сукня. Це любов, яку ми всі вклали в неї.

Минали тижні, і сім’я Коваленків стала ще ближчою. Марія Іванівна навіть почала допомагати Олені з дрібними справами, а одного разу запропонувала організувати сімейний пікнік.

На галявині біля річки зібралися всі: Сергій із Оленою, Аліна, Тарас із батьками і, звісно, Марія Іванівна. Діти бігали, сміялися, а дорослі ділилися спогадами й планами.

– Бабусю, дивись, я намалювала нас усіх! – гукнула Аліна, показуючи новий малюнок, де вся сім’я стояла, тримаючись за руки.

Марія Іванівна посміхнулася, обіймаючи онуку.

– Ти моя маленька чарівниця, – сказала вона.

– І знаєш, я рада, що ми всі разом.

Олена дивилася на цю сцену і відчувала, як її серце наповнюється вдячністю.

Те, що почалося з простого прохання про сукню, стало справжнім уроком про прощення, розуміння і силу сімейних зв’язків. Вона знала, що попереду ще будуть труднощі, але тепер вона була впевнена: разом вони подолають усе.

Джерело