— Мамо, у тебе ще залишилася кава? Оля каже, що вся італійська кава у нас закінчилася. Я заїду до тебе після роботи, приготуй щось смачне, — квапливо сказав мій син телефоном.

Навіть не дочекавшись моєї відповіді, він просто вимкнувся. Поставив мене перед фактом — приїде по каву. Начебто він думає, що в мене кава росте прямо в тумбочці!

Три місяці тому я повернулася додому з-за кордону і привезла з собою багато речей, включаючи запас кави. Але все колись закінчується. Щиро кажучи, я впевнена, що справа не в каві.

Юрко, напевно, збирається просити грошей. Після роботи син приїхав, як і обіцяв. Я його нагодувала смачним борщем, дала кави, але попередила: — Це остання пачка. Усі запаси закінчилися.

— Мамо, дай ще 50 євро, дуже потрібно, — одразу попросив він. Я подивилася на нього і твердо відповіла: — Ні. Вибач, лавочка закривається. Годину тому твоя сестра дзвонила з таким самим запитом, і я їй теж відмовила. Я більше не збираюсь давати вам гроші.

— А для кого ти їх там у шафі тримаєш? Ми ж твої діти! Хто нам допоможе, як не ти? — обурився він.

— Ідіть до свого батька, хай він вам допомагає, — відрізала я. З того часу, як я повернулася додому, діти зачастили до мене за грошима, немов у колодязь за водою.

Я повернулася з Італії лише три місяці тому. Провела там 20 років на заробітках, хоч ніколи й не думала, що так круто зміниться моє життя.

Із чоловіком ми прожили майже 20 років, виростили двох дітей. Але після свого 40-річчя він вирішив піти до іншої. І не просто пішов — відсудив частину будинку, через що мені з дітьми довелося продати наш будинок.

Тоді діти стали на його бік, порадили мені змиритися, мовляв, він теж має право на щастя. А те, що він залишив їх без даху над головою, їх не турбувало — знали, що мати впорається. Я купила маленьку квартиру, залишила дітей, які тоді були студентами, і поїхала до Італії.

Мені треба було ставити їх на ноги. Насамперед я купила по квартирі кожному з дітей. Завдяки моїй праці вони тепер живуть окремо, обидва одружені та заміжні, виховують дітей. Для себе я теж не забула — збудувала невеликий будиночок за містом.

Мені затишніше у власному будинку, ніж у квартирі. Зараз мені 61 рік, але я вирішила закінчити із заробітками, бо здоров’я вже не те. А мені одній багато не потрібно. Я вважаю, що зробила для своїх дітей достатньо.

У них є квартири, а в мене — будинок та трохи грошей на старість. Весною я займуся городом, заведу невелике господарство, і сподіваюся, що все буде добре. Тільки моїх дітей такий розклад не влаштовує. Вони звикли до того, що я була для них своєрідним «італійським банкоматом».

Коли я повернулася, одразу дала кожному з них по тисячі євро, думаючи, що цього вистачить. Але вони не вміють економити, тож гроші швидко закінчилися.

Не біда, адже можна прийти до мами: то 100 євро, то 200, то 50. Спочатку я давала, але помітила, що мої запаси швидко зменшуються, а поповнювати їх більше нема звідки.

Якоїсь миті я вирішила припинити цю практику, чим, як виявилося, образила своїх дітей. Їм не подобається, що гроші я маю, а давати їх не хочу.

Тепер я стала для них жадібною. Цікавий факт: щойно я перестала давати гроші, вони перестали до мене приходити. Мені прикро.

Все життя діти вважали, що я щось їм винна. Але до батька, який забрав у них будинок, претензій вони не мають, продовжують спілкуватися з ним. Він для них — добрий, а я — жадібна, погана мати. Я не розумію, що зробила не так. Ці гроші дісталися мені великою працею. У мене ще залишилася невелика сума, але витрачати її на дрібниці не хочеться.

Нехай лежать — знадобляться. Хіба це неправильно? Тільки чому мої діти цього не розуміють? Чому вони не цінують мене так, як свого батька, який нічого їм не дав, а лише забрав?

КІНЕЦЬ.