— Не розумію, що відбувається. Катруся на всіх уроках носом клює. Успішність знизилася, — Лідія Іванівна сиділа в учительській, жаліючись колезі.

— З самою Катрусею розмовляти пробувала? Найчастіше причина криється в родині. Пам’ятаєш Дмитра Карасенка? Хлопець розумний був, але вдома суцільний безлад творився. Тепер в інтернаті до повноліття буде. Там йому буде не до навчання, — сумно мовила колега, похитуючи головою.

Лідія Іванівна увійшла до класу.

Жінка окинула поглядом учнів, одразу відзначаючи у журналі відсутніх.

На останній парті сиділа Катя Дмитренко. Вона дивилася у вікно, не реагуючи на питання вчителя.

Коли дівчинка підняла очі, то побачила перед партою постать Лідії Іванівни.

— Га? Що? — спохопилася Катруся, не розуміючи, чого від неї вимагають.

— Де твій підручник? — спокійно запитала Лідія Іванівна.

— Вдома забула.

— Зрозуміло… Катерино, це вже не вперше, — вчителька розчаровано похитала головою, а потім повернулася до сусідньої дівчинки, — Мила, поділися своїм підручником з Катрусею, будь ласка.

Після уроку Лідія Іванівна попросила Катю затриматися на хвилинку. Коли всі діти вийшли з класу, жінка вказала жестом на стілець. Дівчинка покірно сіла, але очей на вчителя не підняла.

— Катрусю, давай відверто. Я бачу, що з тобою щось відбувається. Хочу, щоб ти знала: мені можна довіряти. Можливо, я навіть зможу тобі допомогти, — Лідія Іванівна з надією подивилася на дівчинку.

Але та лише мовчала, наче води в рот набрала. І тоді вчителька продовжила:

— Я не змушую тебе говорити мені все зараз. Ти можеш звернутися до мене в будь-який момент. Розумієш?

— Розумію… — тихо сказала Катя.

— Добре. Я хочу сказати тобі ще дещо. Катрусю, я тобі не ворог. Я твій класний керівник, і я за кожного з вас несу відповідальність. І я справді хочу допомогти, що б з тобою не відбувалося.

— Я вас зрозуміла. Можна я піду? У нас «історія» на четвертому поверсі… — Катя глянула на годинник, що висів над дошкою.

— Так-так, іди. Я тебе не затримую, — сказала Лідія Іванівна. Дівчинка схопила рюкзак і попрямувала до виходу. Жінка її гукнула: — Катю! Інші вчителі теж усе бачать, не забувай.

Дівчинка кивнула, колупаючи лакованим носком поріг.

Почувши, що класний керівник закінчила, одразу вибігла у коридор.

Катя ледве стримувала сльози. Їй хотілося кинутися на шию до Лідії Іванівни, розридатися і розповісти абсолютно все. Але найбільше Катя боялася, що до неї додому нагряне перевірка.

Один із вчителів уже лякав, що звернеться до завуча і той направить соціального працівника. Після випадку з Дмитром Карасенко навіть першокласники знали, чим це загрожує.

На уроці історії дівчинка лише робила вигляд, що слухає розповідь учителя. Насправді Катя вигадувала причини, щоб відпроситися зі школи і побігти додому. Але сьогодні було не можна.

Останнім уроком мала бути українська мова. І він був відкритим.

А це означає, що на уроці буде присутній завуч. Прогулювати було не можна. А раз так, то доведеться залишитися і на класну годину.

— Катю. Катю? Ти з нами? — привітно посміхнулася Лідія Іванівна. Дівчинка кивнула. — Загалом, усі все зрозуміли? Я вас дуже прошу: не лінуйтеся вдома. Далі підуть теми складніші, якщо пропустите зараз, то потім буде важко наздогнати. Ну все, біжіть додому. До побачення!

— До побачення! — хором відгукнулися учні.

Натовп дітей одразу попрямував до виходу, але в класі залишилася одна дитина — Катя.

Вона тихо сиділа на своєму місці за останньою партою.

Лідія Іванівна помітила це, але вирішила дочекатися, поки клас спорожніє.

— Катрусю, я можу тобі допомогти? — жінка підійшла до дівчинки і по-своєму сіла поруч.

— Ви обіцяєте, що нікому не розкажете? — схлипнула Катя, дивлячись на вчительку повними сліз очима.

— Не можу цього обіцяти.

— Чому?

— Я не знаю, що ти мені розкажеш. Якщо це загрожує твоєму життю, наприклад, то я не зможу залишатися осторонь. Розумієш?

— Угу, — Катя кивнула і замовкла. Всередині у Лідії Іванівни все опустилося, наче камінь на душу ліг. Вона впритул підібралася до дівчинки, яка була готова розкритися перед учителем, але тут же замкнулася знову, мов мушля.

— Катю. Що з тобою відбувається? — жінка знову спробувала розговорити Катю, наче розгадати таємницю.

Дівчинка вперто мовчала, перераховуючи «цеглинки» на стельовій плитці.

А потім раптово заговорила. Її голос був таким тихим, що Лідії Іванівні довелося прислухатися до кожного слова, аби не пропустити жодної дрібниці.

— Влітку тато від нас пішов… І мама… заслабла.

— О Господи, — прошепотіла жінка, її серце стислося від співчуття. — Щось серйозне?

— Я не знаю, як це називається. Вона мало їсть, майже завжди спить. На роботу ходить, але після неї постійно плаче у ванній, а потім лягає спати, наче без сил.

Катя сама не очікувала, що почне все розповідати Лідії Іванівні. Вона розридалася, але не давала вчительці до себе торкатися, немов боялася дотику.

Так Лідія Іванівна дізналася, що Ольга, мама Каті, практично перестала брати участь у житті доньки. Катя сама завантажувала пральну машинку, пере і свої речі, і мамині.

Прасувала теж сама, як доросла господиня. Дівчинка часто харчувалася перекусами, іноді готуючи собі омлет або яєчню, аби хоч щось перекусити.

— А як же продукти? Одяг до школи? — дивувалася Лідія Іванівна, не розуміючи, як так може бути.

— Вдома все є, справді. Йогурти, печиво. Мама просто не готує. Те, що мені потрібно, я дістаю з морозилки і розігріваю у мікрохвильовці.

Але ми з нею майже не розмовляємо. Іноді вона залишає мені гроші, і я сама купую те, що потрібно. Здебільшого вона приносить тільки продукти.

Лідія Іванівна раптом побачила перед собою не маленьку дівчинку, а втомлену дорослу, яка перейняла на себе весь хатній побут. Катя і прибиралася сама, і готувала те, що могла, теж сама.

У неї в родині вона помінялася ролями з матір’ю, а так бути не повинно, адже дитинство дається лише раз. Дівчинка вимотувалася за день, і в підсумку сама заразилася апатією.

Катя не досипала, у неї не було бажання щось читати чи вчити. Дитину просто вирвали з дитинства, нагородивши обов’язком доглядати за меланхолійною матір’ю.

Вислухавши Катю, Лідія Іванівна вирішила сама оцінити обстановку. Про свій візит вона не повідомила дівчинці, щоб не лякати. Катя і так сильно переживала, що одного дня до неї нагряне перевірка із соціальної служби.

Дівчинка робила все, щоб не було й натяку на «нездужання» матері, аби ніхто нічого не запідозрив.

Наступного дня Лідія Іванівна стояла у передпокої. Двері їй відчинила виснажена Ольга.

Вона стояла у старій футболці та пошарпаних штанях. На голові була поспіхом зібрана ґулька, наче гніздо.

— Доброго дня. Щось сталося? — Ольга з нерозумінням втупилася на вчительку, її очі були тьмяними.

— Доброго дня. Поки що нічого. Але я занепокоєна станом Каті. І, звісно ж, її успішністю. Вирішила сама навідатися до вас, щоб оцінити обстановку, так би мовити, — Лідія Іванівна кинула погляд за спину Ольги, оглядаючи коридор.

— А що з Катею? Все начебто добре…

— Чудово, що ви так вважаєте. Тільки ось останнім часом Катя сама не своя. Вона засинає на уроках, стала неуважною, майже не робить домашніх завдань.

І це помітила не тільки я. У вас в родині все гаразд? Всі живі-здорові?

— Так. Я з чоловіком розлучаюся, щоправда, але це до Каті не стосується, — Ольга прошкандибала до зали, сіла на диван. — Пробачте, я занедужала. Сил немає стояти. Проходьте, якщо хочете.

— Ні, дякую. Я тут постою, — сказала Лідія Іванівна, замираючи у порозі. — Що з вами? Щось серйозне?

— Звичайна застуда, — кинула Ольга. — У нас в родині все добре. З Катрусею теж все добре. Даремно ви прийшли. Зрештою, наша сім’я не перша, яка розпалася.

Батько Катерини допомагає, спілкується з нею. Що вам ще потрібно? А з Катею я поговорю. Оцінки виправить, чи що там у неї…

— Я вас почула, Ольго. Але перш ніж я піду, я хочу вам дещо сказати. Не як вчитель, а від себе. По-людськи. Сподіваюся, що ви мене почуєте, і мої слова впадуть вам у серце.

Лідія Іванівна зам’ялася на місці, не знаючи, чи правильно вона чинить, втручаючись у життя цієї родини. Але все ж таки наважилася сказати те, що думала:

— Ольго! Ви на дівчинку поклали обов’язки, як на дорослу! Дитина не повинна брати відповідальність за ваші негаразди. Ви це усвідомлюєте? Катрусю — чудова дитина. У неї здібності до математики, як у справжнього генія.

А ви своїм інфантилізмом лише губите таланти власної дитини. І я могла б ще вчора привернути увагу відповідних органів до вашої родини, але мені шкода Катерину.

Ще одна стресова ситуація, і ви назавжди втратите зв’язок з нею, як тонка ниточка обірветься.

Я перевірю обстановку через кілька днів. Попереджаю: якщо ситуація не покращиться, я звернуся до органів опіки! — Лідія Іванівна поправила комір пальта і попрямувала до виходу.

Наостанок вона кинула суворий погляд у бік Ольги.

Та сиділа на дивані, втупившись очима в підлогу, наче закам’яніла.

Лідія Іванівна не знала, чи подіяли її слова на жінку, чи ні. Але в глибині душі вона щиро сподівалася, що після візиту Ольга «прокинеться» від свого сну.

…Наступного ранку Катрусю розбудив знайомий запах. Вона тут же розплющила очі і сіла в ліжку, прислухаючись до шуму, що долинав з кухні.

Дівчинка, потираючи сонні очі, вийшла зі спальні і побачила матір. Ольга стояла біля плити і заливала рідке тісто в сковорідку. На ній красувався фартух, який Катрусю пошила сама минулого року на уроці праці.

— Прокинулася! Пробач, Катрусю, я тебе розбудила… — Ольга витерла руки об поділ фартуха і підійшла до доньки.

На щоках горів легкий рум’янець, наче світанкова зоря.

Катя з недовірою подивилася на матір. Востаннє вона пекла млинці влітку, коли тато ще не пішов від них, і все було добре.

— Матусю, тобі краще? — запитала дівчинка, дивлячись у мамині очі.

— Трохи стало краще, — відповіла Ольга, і, помітивши занепокоєний погляд доньки, продовжила, — одразу краще не стане, Катрусю. Але я буду старатися. Правда. Обіцяю тобі! Пробач мене, що покинула тебе у такий складний період. В якийсь момент я просто забула, що ти ще дитина, моя маленька квіточка.

Ольга пригорнула доньку до себе.

Її душа була з’їдена меланхолією, наче іржавим залізом, але розмова з Лідією Іванівною подіяла так, немов на рани наклали цілющій пластир.

У цей момент Ольга відчула горілий запах, що наповнив кухню.

— Мамо, у тебе млинці горять! — крикнула Катя, вивівши її з роздумів.

«Нехай краще млинці, ніж усе наше життя», — подумала Ольга, зішкрібаючи прилипле тісто зі сковороди, і на її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка — усмішка надії на краще.

***

Ця історія — зворушлива оповідь про важливість підтримки та розуміння у складні часи, особливо коли мова йде про дітей.

Вона показує, як байдужість може зруйнувати життя, а співчуття і відкритий діалог здатні розтопити лід у серцях і дати надію на відродження.

Як ви вважаєте, чи зможе Ольга остаточно вийти зі свого стану і повернутися до повноцінного життя матері?

Яку роль у цьому, на вашу думку, зіграла Лідія Іванівна?