– Мамо, у нас п’ята дитина скоро буде! – радісно видала я новину мамі, але вона лише скривилася.

І всі наші друзі та знайомі дивляться на нас якось зверхньо, пальцем біля скроні за спинами крутять. Дуже мені прикро і сумно, а чоловік умовляє не перейматися.

– Ну ти й дурненька, – тихо пробурмотіла мама, опустивши очі.

Я наче відчула, як щось стислося всередині. Чому? Чому я не бачу радості на її обличчі? Чому знову це знецінення?

– Мамо, – намагалася я говорити спокійно, хоч у голосі вже тремтіла образа, – це ж онук твій. Невже тобі не радісно?

– А з чого мені радіти? – вона подивилася на мене важким поглядом.

– У вас уже четверо, ви ледь кінці з кінцями зводите. Як ти собі це уявляєш? Це ж не лялька, це ще одна людина, яку треба ростити, годувати, одягати!

– Ми справимося, – втрутився мій чоловік Тимофій, який досі мовчки слухав нашу розмову.

– Якось же справляємося з чотирма, і з п’ятьма впораємося.

Мама тільки зітхнула й пішла на кухню, голосно пересуваючи чашки, наче цим хотіла висловити все, що не казала вголос.

Але вона не єдина так реагувала.

Знайомі та друзі теж поводяться дивно. Спочатку – здивування, потім – фальшива усмішка, а після цього обов’язкове:

– Ой, ну ви даєте! – Або навіть грубіше: – Ви що, жартуєте?

У голосах – ніби подив, але з таким відтінком, що я відчувала себе якоюсь неповноцінною? Безвідповідальною? Ненормальною?

Одного разу сусідка знизу, тітка Валя, не втрималася:

– Може, вам уже досить? Куди вам п’ятого? У вас що, гроші зайві? Чи ви сектанти якісь?

Я не знала, що відповісти. Бо якщо чесно, мені теж буває лячно. І важко. Так, іноді я щось не встигаю. Так, буває, що руки опускаються. Але я ж люблю своїх дітей! Я ніколи не вважала їх тягарем.

– І що ви їм дасте? – якось запитала моя подруга Оксана.

– Ну серйозно. Ви ж не олігархи. Може, краще було б зупинитися й дати тим, що вже є, більше?

Я тоді довго мовчала.

Бо, може, вона й права?

Чесно кажучи, я не знаю.

З одного боку, я впевнена, що любові у нас з чоловіком вистачить на всіх. У нас вдома завжди весело, діти ніколи не самотні, вони вчаться допомагати один одному. У мене завжди є маленькі рученята, що обіймають мене перед сном, і голоси, що гукають:

«Мамо!»

Але з іншого боку – чи справді ми з Ігорем робимо правильно? Чи не прирікаємо дітей на життя в нестачі?

Я хочу вірити, що ми справимося. Але ці погляди, ті шепотіння за спиною, навіть мамині слова – вони підточують мою впевненість.

Може, справді люди бачать збоку краще?

Я вже заплуталася. Скажіть, я просто надто переживаю, чи є в їхніх словах правда?

Джерело