– Мамо, у моєї свекрухи борг 70 тисяч гривень. Чи не могла би ти віддати цей борг за неї? – сказала моя донька таким тоном, ніби це найпростіше прохання у світі.

– Бо їй дуже важко, у неї тільки пенсія. А набралася вона його, щоб робити нам і онукам подарунки. Ми навіть не знали.

Я сиділа у своїй квартирі, яку завжди тримала для себе, і не могла повірити своїм вухам.

– Тобто, ти серйозно хочеш, щоб я віддала гроші за борги твоєї свекрухи? – перепитала я, намагаючись зберегти спокій.

– Ну, мамо, я ж знаю, що для тебе це не так вже й багато. Ти ж в Іспанії давно працюєш, у тебе є збереження. А Світлана Марківна нам так допомагає – і з онуками, і по дому. Це вона нам всі свята організовувала, готувала. І ці борги – це все заради нас.

Я намагалася зібрати думки докупи. Дійсно, я багато років працювала в Іспанії, важко працювала, щоб допомогти своїм дітям.

Завдяки цьому і син, і дочка отримали по квартирі. Але ситуація, яку донька щойно описала, здавалася мені абсурдною.

– Стривай, ти хоч розумієш, що це твоя свекруха, а не моя? Я нічого їй не винна. А ти сама як? Не можеш знайти гроші? Чому одразу до мене?

Донька зітхнула, схрестила руки й почала пояснювати:

– Мамо, ми зараз у складній ситуації. Чоловік тільки нещодавно влаштувався на нову роботу, а я в декреті. Де мені взяти такі гроші?

А ти ж знаєш, що вона завжди нас виручає. Постійно з онуками сидить, щоб ми могли хоч трохи відпочити. Це ж не чужа людина.

Це “не чужа людина” викликало в мені гірку усмішку. Я знала, що Світлана Марківна – жінка непроста. Вона часто втручалася в справи доньки й зятя, любила давати непрошені поради й навіть іноді вчила мене, як я маю допомагати своїм дітям.

– Слухай, доню, давай будемо чесними. Якщо вона так чудово вам допомагає, то чому вона не розповіла про ці борги раніше? Як можна було набрати 70 тисяч боргів, і при цьому мовчати?

Донька намагалася щось сказати, але я продовжила:

– Ти знаєш, як я ці гроші заробляла? Я роками мила чужі будинки, доглядала за старенькими, стояла на ногах по 12 годин, щоб дати тобі й братові краще життя. І тепер ти просиш мене просто так віддати 70 тисяч за чужу людину?

– Мамо, але ж це для нас! Ти ж сама казала, що робиш все заради нашого щастя. А я не зможу віддати їй ці гроші. Мені соромно буде дивитися їй в очі!

Це “соромно” стало останньою краплею.

– А переді мною тобі не буде соромно? Чи ти думаєш, що я друкую гроші в Іспанії? Я люблю тебе, доню, і люблю своїх онуків. Але допомагати треба в міру. А борги Світлани Марківни – це її відповідальність. Вибач, але я цього не зроблю.

Донька образилася.

– Добре, я зрозуміла. Могла б хоч раз підтримати нас, а ти як завжди.

Вона встала й пішла, залишивши мене з думками. Я люблю свою дочку, завжди робила для неї все можливе. Але цього разу я була впевнена: віддати 70 тисяч гривень за борги її свекрухи – це неправильно.

Чому я маю це робити? Чому мої збереження, які я заробила важкою працею, повинні йти на те, щоб виправити чужі помилки?

Але чи зрозуміє це моя дочка? Чи варто було дати свасі гроші і не псувати стосунки з дочкою? Щ б зробили ви на моєму місці?