–  Мамо, це ж ребра! Обсмажені в соусі, жирні! Куди ти їх Микитці сунеш! – у мене просто слів не було, одні емоції, коли мама моєму півторарічному сину пхала дорослу важку їжу. Але – про все по-порядку.

Ніколи більше не житиму ні з ким, крім чоловіка та дітей!

Не можна ні з ким жити разом, крім чоловіка та своїх дітей, поки вони ще не дорослі. До цієї життєвої мудрості я прийшла не одразу, а лише через важкий і виснажливий досвід.

Тепер я знаю точно: краще допомогти грішми, але не пускати нікого у своє житло!

У 30 років я народила дитину. Чоловік виїхав на заробітки, і в мене не було вибору – довелося переїхати до своїх батьків. Я думала, що це тимчасово, що вони допоможуть, підтримають, будуть раді онуку.

Але дуже швидко зрозуміла, яка це була помилка.

Спочатку все здавалося звичайним – мама повчала, як правильно годувати малюка, тато бурчав, що дитина плаче. Але чим далі, тим більше я відчувала, що не можу вільно дихати у своєму ж домі. в якому виросла.

— Ти все не так робиш! — повторювала мама, забираючи з моїх рук немовля, якщо Микитка плакав.

— Це через тебе він неспокійний, — додавав тато. — Он твоя мати трьох виростила, а ти нічого не тямиш.

Я спочатку мовчала, намагалася не зважати, бо розуміла: батьки старшого покоління, їм важко змінювати свої звички. Але потім почалося щось взагалі неадекватне.

Будь-який мій рух вдома контролювався. Якщо я хотіла сама вкласти дитину спати — мама ображалася і демонстративно мовчала. Якщо купувала собі щось, наприклад, новий светр, батько тут же кидав їдкі фрази:

— Гроші є на ганчір’я, а на нормальне життя ні?

Кожного дня я чула, що роблю щось неправильно: не так годую дитину, не так одягаю, не так співаю колискову. Вони вирішували все за мене, навіть не питаючи моєї думки.

А потім почався контроль мого особистого життя.

— Чоловік тебе покинув, а ти його ще чекаєш? — запитувала мама. — Він там собі вже когось знайшов, не будь наївною.

Я не вірила, що чоловік мене зраджує, але це вливалося мені у вуха кожного дня. Між нами почалися непорозуміння й суперечки по телефону. Я ставала дратівливою, нервовою, мені здавалося, що виходу немає.

Через пів року я була настільки виснажена, що перестала радіти навіть своїй дитині. Я відчувала, що просто зникаю як особистість.

І одного дня я зрозуміла одну дивну і неприємноу річ: я не знаю, хто мої батьки насправді. Все життя я бачила їх іншими, але тепер, коли я була беззахисною, вони показали справжні обличчя. Я не могла пробачити їм цього.

Я мріяла вирватися, але чоловік, коли повернувся, запропонував ще гірше:

— Давай поїдемо жити до моєї мами, там нам буде легше.

— Ти з глузду з’їхав?! — зірвалася я. — Ти хочеш, щоб я пройшла все це повторно?

Ми так сперечалися і з’ясовували стосунки, що мало не дійшло до розлучення. Я була настільки зла і виснажена, що навіть не трималася за наш шлюб. І саме в цей момент на горизонті з’явився інший чоловік.

Він давно мене кохав, але був терплячим. Коли побачив, як мені важко, прямо сказав:

— Я не хочу якось на тебе впливати і втручатися. Але якщо ти більше не можеш – я поруч.

І тоді мій чоловік нарешті зрозумів. Він не став влаштовувати сцен, а просто наступного дня сказав:

— Ми їдемо за кордон. Ми будемо жити окремо.

Я не повірила своїм вухам.

— Серйозно?

— Так. Я не хочу тебе втратити.

Я погодилася. І це було найкраще рішення в моєму житті.

Зараз ми живемо за кордоном, утрьох, без чужих людей. У нас немає криків, суперечок, докорів. Ми не ідеальна пара, але в нашому домі є тиша, спокій і любов.

Я не спілкуюся з батьками вже кілька років. Я пробачила їм у душі, але ніколи не забуду, що вони зі мною зробили.

І знаєте, що найсумніше? Те, що через них я могла втратити сім’ю. Могла зламатися, піти, розлучитися, залишитися самотньою.

Тому я кажу всім жінкам, які думають, що родичі — це добре: ніхто не має права втручатися у ваше життя! Живіть окремо, будуйте своє щастя. Бо коли ви слабкі, навіть найближчі можуть вас знищити.

А ви як вважаєте? Можна жити з родичами, чи це завжди буде проблемою? Може, у кось з вас зовсім інший і позитивний досвід життя з батьками?

Джерело