– Мамо, тобі нудно живеться, чи що? На який тобі цей старий здався? У твоєму віці! Скільки йому років? Сто? – в’їдливо запитала Міла по той бік екрана.

– Вам не зрозуміти, діти, – видихнула Надія Вікторівна.

…Чоловік Наді загинув майже двадцять років тому. І всі ці роки жінка підіймала дітей сама. Заробила їм на навчання, допомогла перебратися до інших міст, підтримувала фінансово перший час, доки вони облаштовували своє життя. І всі ці роки Надя відчувала, що її власне життя минає.

Але допомоги чекати не було звідки, тому жінка вклала всі свої сили у розвиток дітей.

Міла та Сергій були двійнятами, але життя в обох склалося по-різному. Дочка повністю віддалася кар’єрі, а Сергій присвятив себе сім’ї та дітям.

Тільки от Надія Вікторівна залишилася сидіти біля порожнього корита. Вона старіла, скоро чекала на пенсію. І що вона робитиме, коли не стане роботи? Життя втрачало всілякий сенс.

– Надія, а ви чули історію про жінку, яка вийшла на пенсію, і за п’ять років створила волонтерську організацію? – підбадьорила її колега.

– Та дурниці все це, – відмахнулася Надія Вікторівна.

– Усі ці організації звісно дуже потрібні. Але, все ж таки краще, та продуктивніше, коли цим займається молодь.

– Дарма ви так. Вона, до речі, у нашому місті мешкає. Я чомусь згадала про неї. Вона в нашій будівлі орендувала пункт для збору одягу для нужденних. На цокольному поверсі.

Надія Вікторівна була здивована. Займатись благодійністю на старості років? Це ж які мають бути ресурси та фінанси, щоб після виходу на пенсію не працювати, й стати волонтером. Надя вирішила побачити цю жінку на власні очі.

Під час перерви вона спустилася на цокольний поверх. До стійки підійшов приємний хлопець.

– Добрий день. Вам чимось допомогти? – ввічливо поцікавився він.

– Добрий день. Ем, ні… – розгубилася Надія Вікторівна. – Я просто зазирнула подивитися, що тут у вас.

– Розумію. До нас часто заходять просто подивитися, – посміхнувся хлопець. – Якщо раптом вирішите, що ми можемо допомогти вам, то на столику лежать анкети. Їх треба заповнити.

Молодий чоловік насамкінець посміхнувся, і повернувся до своїх справ. Надія Вікторівна підійшла до круглого столика, і взяла в руки один аркуш паперу.

Анкета була для нужденних. У полях потрібно було заповнити стандартні дані: зріст, вага, розмір одягу та взуття, адреса, номер телефону.

Надія Вікторівна гидливо жбурнула папірець на стіл.

– Невже він подумав, що я потребую чогось? – буркнула про себе вона.

– Вибачте, ви мені? – за стійкою з’явилася жінка трохи старша від самої Надії Вікторівни.

– Ні-ні. Я сама із собою.

– Може вам потрібна допомога? – Усміхнулася жінка. – Ви не соромтеся. Можете дізнатися про все, що хочете.

– Ви думаєте, що я прийшла по речі? – обурилася Надія Вікторівна.

– До нас приходять не лише з проханнями. Багато людей приносять речі, та пропонують допомогу, – спокійно промовила жінка.

Надії Вікторівні стало соромно: про це вона й не подумала. Жінка за стійкою так і не представилася, і було не зрозуміло – чи про неї говорила колега, чи ні.

Наступного дня Надія Вікторівна притягла до пункту цілий мішок одягу. Так, не сучасного, але майже нового та чистого. За стійкою знову з’явилася та сама жінка. Замість молодого хлопця у залі метушилися дві дівчини.

– Це всі волонтери, – сказала жінка, помітивши цікавий погляд Надії Вікторівни. А потім вказала на пакет: – Я ж сказала, що багато хто приходить, щоб допомогти, але не всі знають як.

– Я тут зібрала дещо … Не знаю, чи приймаєте ви таке.

– Зараз подивимося.

З того дня Надія Вікторівна почала часто заглядати до пункту збору. Організатором виявилася шістдесятирічна Лариса Іванівна.

Після виходу на пенсію вона довго не знала, чим їй займатися, доки не почула про самотню стареньку в сусідньому будинку.

– У неї чайник був старенький. Уявляєте, всередині все настільки проіржавіло, що у кухлях плавав осад у вигляді пластівців. Страшне видовище. У той момент я зрозуміла, що поки є сили, допомагатиму.

– А на що ви живете? Хіба вистачає пенсії?

– Пенсії нікому не вистачає, – засміялася Лариса Іванівна. – Але ми тут працюємо, причому все офіційно. В нас діяльність зареєстрована.

– Зарплати сплачуються, як і звичайним людям. Більше належного не беремо, кожна копійка на рахунку.

– А так – гранти, субсидії, спонсорство. І там уже розподіляємо фінанси. Але мені багато не треба. Я не заради грошей прийшла до цього.

Минув рік. І Надія Вікторівна, сама від себе не очікуючи, стала частиною команди Лариси. Усі вихідні вона проводила у пункті збору.

Одного дня Лариса привезла мішки з речами з іншого пункту для сортування.

– Надя, я тобі доручу важливу роботу. Потрібно опрацювати анкети. Ти пам’ятаєш, як це робив Діма? Якщо будуть питання, то питай.

Надія Вікторівна сиділа за столом та перебирала анкети. Жінку привабив маленький папірець. Корявим почерком було написано: «Замерзаю».

– Слухай, Ларисо, а що робити з такими листами?

– Без адреси та контактів, нічого не зробиш, – знизала плечима Лариса Іванівна.

– Але ж, тут написано…

– Надя, таких прохань сотні. Деякі залишають папірець і йдуть, соромлячись звертатися за допомогою. Багато з них живуть на дачних кооперативах, деякі блукають вулицями.

– Деякі навіть документів не мають. Таким, як правило, ми намагаємось допомагати тут і зараз. А якщо прийшов і відразу пішов, то слідів не знайти.

– А чи можна попросити мені зателефонувати, якщо ця людина з’явиться знову?

– Ось і з тобою це сталося, – посміхнулася Лариса Іванова. – Тобі треба навчитися абстрагуватися. Ось моя тобі порада, Надя.

– Інакше ти в таку яму впадеш, що потім з ліжка не встанеш! Але якщо тобі це важливо, звичайно, кину клич у групу. Може хтось бачив чи знає, хто автор записки.

Надія Вікторівна сама не могла пояснити, чому виникла така тривога лише від одного слова.

«Замерзаю. Замерзаю. Замерзаю», – у голові тільки й крутився напис.

Жінка не сподівалася, що автор знайдеться. Але вже ввечері співробітниця другого пункту написала в групу: «Я бачила, як дідусь підходив до ящика з анкетами. Може, це ваш?».

За всіма ознаками він був або бездомним, або жив у непридатних умовах. За описом дідусь був одягнений не за сезоном, ходив повільно, явно дезорієнтований. На прохання Надії Вікторівни, щоб знайти старого, приєдналися всі волонтери.

Ніхто не ставив зайвих запитань. Кожен волонтер рано чи пізно бере під опіку людину, або навіть цілу родину.

Як це відбувається, ніхто не знав. Але всі були впевнені, що таке трапляється або з натхнення, або з волі серця і долі.

– Знайшли! – У чаті з’явилося довгоочікуване повідомлення.

Серце Надії Вікторівни шалено закалатало. На щастя, у неї був вихідний і вона змогла відразу поїхати до місця, де востаннє бачили цього дідуся.

На той момент життя Надії Вікторівни кардинально змінилося. Вона нарешті побачила в ньому сенс.

– Мамо, тобі нудно живеться, чи що? На який тобі цей старий здався? У твої роки! Скільки йому років? Сто? – в’їдливо сказала Міла.

– Вам не зрозуміти, діти… – видихнула Надія Вікторівна.

Жінка витягла дротові навушники з роз’єму, і поклала їх у кошик на столі. Ледве чутно вона попрямувала до спальні, де дрімав дідусь Андрій. Надія Вікторівна затамувала подих, щоб ненароком не розбудити гостя.

Ніхто не знає, як це відбувається. Можливо, то була доля. А може, просто збіг. Але саме до рук Надії Вікторівни потрапив той папірець із криком про допомогу.

Дідусь Андрій тоді справді замерзав. Він сидів на лавці поруч із невеликою крамницею, в одній курточці, схиливши голову майже до колін.

Його зір погіршувався, і лікарі, як пізніше дізналася Надія Вікторівна, сказали, що незабаром дідусь може повністю осліпнути.

Андрій Філатов жив колись цілком звичайним життям. Мав житло, ростив дітей. А потім вони виросли, та просто виставили його за двері.

Ні документи, ні права на квартиру він так поновити й не зміг. Шкідливими звичками ніколи не страждав, руки не розпускав. Він просто припинив бути потрібним своїм дітям!

– Вам цього не зрозуміти, – видихнула Надія Вікторівна. – Зрозуміє лише той, хто всього себе віддає сім’ї, та дітям, а на старості залишається біля розбитого корита.

Якби кожен переймався долею нужденних, їх би вже взагалі не було! Тож будьте милосердними, і вам прибуде вдвічі.

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.