– Мамо, тільки ти, не говори завтра за столом нічого зайвого. Батьки Дмитра міські, а ти з села, – наставляла Олена маму, перед зустріччю з сватами. – Добре, – тихо відповіла Ніна. Наступного дня Олена чекала батьків в будинку нареченого. Пролунав дзвінок у двері. Всі познайомилися і мама Дмитра запросила за стіл. Гості зайшли, сіли. – Ну, Петро! Діставай, – раптом сказала Ніна. Батько Олени вийшов у коридор, і повернувся з якимись пакунками замотаними у газету. – Ну все. Почалося! – тільки й подумала Олена

 

– Мамо, дуже прошу тебе, не говори завтра за столом нічого зайвого. Батьки Дмитра можуть не зрозуміти твоїх жартів. І про гриби, і про ягоди також не треба… Вони люди міські. Дещо інші вони, розумієш? – просила Олена свою маму

– А ми, значить, село безграмотне? Чи давно ти сама міською стала? Лише шість років у місті живеш… Прикро мені, доню, дуже, – ображено сказала Ніна.

– Мамо, вибач, я зовсім не хотіла тебе образити. Просто хвилююсь, як все пройде. Ну все, мені на автобус час бігти. Дмитро зустріне Вас завтра на вокзалі. А я чекатиму на Вас у його батьків, – попрощалася Олена і закрила за собою двері.

Майбутнє знайомство батьків дуже турбувало Олену. Батько дівчини був людиною тихою і небагатослівною. Мама – повна протилежність. Олена переживала, що поведінка матері осоромить її перед інтелігентними батьками нареченого.

Пролунав дзвінок у двері. Олена запереживала. “Зараз почнеться” –  подумала вона.

– Доброго дня! Не знаю, як у вас у місті, прийнято цілуватися чи обійматися при зустрічі, – сказала з порога мама Ніна.

– Познайомтеся, це мої батьки: Ніна Василівна та Петро Михайлович, – червоніючи, зупинила Олена маму.

– Нам дуже приємно, – відповіли батьки Дмитра.

– Мамо, тату, познайомтеся, це батьки Дмитра: Тамара Олексіївна та Андрій Сергійович.

– Та знаємо ми, дочко, говорила ти нам вже. Навіщо повторювати? Що ж ти думаєш, батьки в тебе зовсім не можуть запам’ятати нічого?

– Мамо, так заведено, – тихо сказала Олена.

– А, ну тобто, ми хотіли сказати, нам теж дуже приємно, – згадала напуття дочки Ніна Василівна. – А ми до вас не з пустими руками.

– Давайте пройдемо до столу, – запросила Тамара Олексіївна.

Гості увійшли до вітальні, де було накрито стіл.

– Петро, ти тільки глянь. Сервізи то які! Прям хоч у музей виставляй. Порцеляновий, так?

– Так, це китайська порцеляна, – стримано посміхнулася Тамара Олексіївна.

– Краса! А фужери, фужери! Так і сяють. Кришталеві!

– Ніно, ну дочка просила ж… – шепотів на вухо Петро Михайлович.

– А ти що сидиш, Петро? Діставай, давай. Ми ось тут привезли помідори солоні, огірочки. Ось ікра кабачкова – остання банка у нас залишилася. За зиму всі запаси “пішли”. Все своє. Сама все вирощую та закручую. Жаль тільки грибочки мариновані закінчилися.

– Мама! – вигукнула Олена.

– Ти маму не вчи, як у гості ходити. Незручно до столу з порожніми руками, не прийнято це. А до чаю ще й пиріжки з яблучним повидлом. Тісто я за старовинним рецептом ставлю, ще моя прабабуся так робила.

Олена ледве стримувалась, щоб не розплакатися.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩