– Мамо, тільки ти, не говори завтра за столом нічого зайвого. Батьки Дмитра міські, а ти з села, – наставляла Олена маму, перед зустріччю з сватами. – Добре, – тихо відповіла Ніна. Наступного дня Олена чекала батьків в будинку нареченого. Пролунав дзвінок у двері. Всі познайомилися і мама Дмитра запросила за стіл. Гості зайшли, сіли. – Ну, Петро! Діставай, – раптом сказала Ніна. Батько Олени вийшов у коридор, і повернувся з якимись пакунками замотаними у газету. – Ну все. Почалося! – тільки й подумала Олена

– Мамо, дуже прошу тебе, не говори завтра за столом нічого зайвого. Батьки Дмитра можуть не зрозуміти твоїх жартів. І про гриби, і про ягоди також не треба… Вони люди міські. Дещо інші вони, розумієш? – просила Олена свою маму

– А ми, значить, село безграмотне? Чи давно ти сама міською стала? Лише шість років у місті живеш… Прикро мені, доню, дуже, – ображено сказала Ніна.

– Мамо, вибач, я зовсім не хотіла тебе образити. Просто хвилююсь, як все пройде. Ну все, мені на автобус час бігти. Дмитро зустріне Вас завтра на вокзалі. А я чекатиму на Вас у його батьків, – попрощалася Олена і закрила за собою двері.

Майбутнє знайомство батьків дуже турбувало Олену. Батько дівчини був людиною тихою і небагатослівною. Мама – повна протилежність. Олена переживала, що поведінка матері осоромить її перед інтелігентними батьками нареченого.

Пролунав дзвінок у двері. Олена запереживала. “Зараз почнеться” –  подумала вона.

– Доброго дня! Не знаю, як у вас у місті, прийнято цілуватися чи обійматися при зустрічі, – сказала з порога мама Ніна.

– Познайомтеся, це мої батьки: Ніна Василівна та Петро Михайлович, – червоніючи, зупинила Олена маму.

– Нам дуже приємно, – відповіли батьки Дмитра.

– Мамо, тату, познайомтеся, це батьки Дмитра: Тамара Олексіївна та Андрій Сергійович.

– Та знаємо ми, дочко, говорила ти нам вже. Навіщо повторювати? Що ж ти думаєш, батьки в тебе зовсім не можуть запам’ятати нічого?

– Мамо, так заведено, – тихо сказала Олена.

– А, ну тобто, ми хотіли сказати, нам теж дуже приємно, – згадала напуття дочки Ніна Василівна. – А ми до вас не з пустими руками.

– Давайте пройдемо до столу, – запросила Тамара Олексіївна.

Гості увійшли до вітальні, де було накрито стіл.

– Петро, ти тільки глянь. Сервізи то які! Прям хоч у музей виставляй. Порцеляновий, так?

– Так, це китайська порцеляна, – стримано посміхнулася Тамара Олексіївна.

– Краса! А фужери, фужери! Так і сяють. Кришталеві!

– Ніно, ну дочка просила ж… – шепотів на вухо Петро Михайлович.

– А ти що сидиш, Петро? Діставай, давай. Ми ось тут привезли помідори солоні, огірочки. Ось ікра кабачкова – остання банка у нас залишилася. За зиму всі запаси “пішли”. Все своє. Сама все вирощую та закручую. Жаль тільки грибочки мариновані закінчилися.

– Мама! – вигукнула Олена.

– Ти маму не вчи, як у гості ходити. Незручно до столу з порожніми руками, не прийнято це. А до чаю ще й пиріжки з яблучним повидлом. Тісто я за старовинним рецептом ставлю, ще моя прабабуся так робила.

Олена ледве стримувалась, щоб не розплакатися.

– Доню, а що ж ви з нареченим своїм похмурі такі сидите? Дивись, який худенький він. Ти давай, годуй Дмитра свого.

– Мамо, перестань, – сказала Олена і вибігла з кімнати. Дмитро побіг слідом.

– Ой, ну ви дивіться, що робиться, га? Матері рідної соромиться, слова сказати не дає.

– Ну що Ви, Ніно Василівно. Оленка просто дуже хвилюється. Її зрозуміти можна, – намагалася “згладити кути” Тамара Олексіївна. – А Ви знаєте, коли у нас знайомство з нашими батьками було, я також схопилася і пішла.

– То у вас батьки теж сільські? Теж щось не те говорили, так? – запитала Ніна.

– Ні, батьки у мене міські. Це Андрій Сергійович дозволив собі тоді недоречний жарт на мою адресу – Тамара Олексіївна докірливо подивилася на нього. – Натомість минулого року ми з чоловіком вже срібне весілля відзначили. Так от, нехай така “втеча” нареченої стане щасливою прикметою в нашій родині.

– Так-так, головне, щоб у них все було. Ну, давайте за дітей наших піднімемо.

Олена та Дмитро увійшли до кімнати під дзвін кришталевих келихів.

– Ну все, заспокоїлася, дочко? – запитала Ніна.

– Звісно, ​​заспокоїлася. Діма, скажи сам.

Діма збентежився, і сказав солідним голосом.

– Я зробив Олені пропозицію. Наступного тижня ми йдемо подавати заяву.

– Ти чув, Петро? Все, дочка наша наречена тепер. Ой, навіть голова закружляла. І не знаю, що сказати.

– А приїжджайте тепер Ви до нас у гості, – сказав Петро Михайлович, який мовчав весь час. – Скоро гриби підуть, та суниця лісова. А повітря в нас яке! Найчистіше!

– А чому б і ні? – Тамара Олексіївна подивилася на чоловіка. – Я б із задоволенням побродила лісом, позбирала “дари природи”. Ось тільки грибів я не знаю.

– Так ми вам все розповімо і покажемо.

– Тоді я лише за! – сплеснув у долоні Андрій Сергійович. – І справді, сто років вже на природу не вибиралися…

Олена та Дмитро поїхали проводжати батьків Олени на вокзал.

– Як тобі наші майбутні свати? – Запитав у дружини Андрій Сергійович.

– Мені здалися вони цілком приємними людьми. Так, прості, зате щирі, з живими емоціями. Ох, відчуваю, відгодує теща нашого “худенького” сина… – м’яко посміхнулася Тамара Олексіївна.

Джерело