– Мамо, ти залишила нас і батька, знайшла там собі іншого, а тепер ще й грошима більше не збираєшся нам допомагати?

Я спантеличено дивилася на маму, яка на два тижні приїхала додому зі своєї Італії і сказала, що ми з сестрою тепер з квартирами, вона свою місію виконала і більше ми від неї не побачимо.

Мама скептично зиркнула на мене, взяла чашку кави й зробила ковток.

— Ти доросла, — сухо сказала вона.

— І сестра твоя теж. Я своє зробила, більше від мене нічого не чекайте.

Я не знала, що відповісти. Ще кілька років тому я собі уявляла її повернення інакше. Думала, що вона приїде, запитає, як у нас справи, розкаже, як жила там.

Але замість цього вона сиділа переді мною, чужа, холодна, і мовби не відчувала за нас ніякої відповідальності.

— А як же ми? — голос у мене зірвався.

— Ти ж мати!

— Так, і я для вас зробила більше, ніж багато хто. Ви маєте житло, у вас є шанс почати нормально жити. Що ще вам треба?

Я не могла повірити своїм вухам.

— Насправді це не про гроші, — тихо сказала я.

— Це про тебе. Про те, що ти нас покинула, а тепер навіть не хочеш бути поруч.

Вона мовчала, уважно дивлячись у вікно. Потім знизала плечима:

— Так склалося.

Я встала, не могла більше це слухати. В голові паморочилося. Перед очима спливли всі ці роки: як ми з сестрою самі лишалися, як тато намагався витягнути нас на одну зарплату, як я шукала підробітки, ще в школі, щоб купити сестрі нові кросівки.

А мама жила собі там, десь, на іншому кінці Європи, і, мабуть, навіть не згадувала нас так часто, як ми про неї.

— А якщо ми потребуватимемо тебе? Якщо щось станеться? — спитала я вже в дверях.

Мама здвигнула плечима.

— Ви впораєтесь.

Я пішла, ледь стримуючи сльози. Вечір був холодний, вогкий, а я відчувала себе, ніби мене викинули на вулицю без даху над головою.

Вдома була сестра. Вона сиділа на дивані й горнула до себе кота.

— Що вона сказала? — тихо спитала вона.

Я мовчала, а потім тільки похитала головою.

— Все, як ти й думала.

Сестра стиснула губи.

— Ну, ми ж і так знали, що вона нас не любить. Просто тепер вона сказала це вголос.

Від цих слів мені стало ще гірше. Як мені це прийняти? Як не відчувати себе покинутою?

Я знаю, що ми дорослі, що ми маємо власне житло завдяки мамі, але всередині мене сидить ця дитяча надія, що мама одного дня повернеться і стане такою, як колись – теплою, доброю, турботливою.

Але цього не буде. Як з цим змиритися і прийняти – я не знаю.

Джерело