– Я працюю, як навіжена, а ти вдома цілими днями сидиш! – Людмила з гуркотом поставила на стіл каструлю, щойно стримуючись, щоб не запустити кришкою в чоловіка. – Скільки можна, Андрію?

Андрій, неквапливо потягаючись, подивився на дружину з лінивим подивом, ніби вона щойно розбудила його серед солодкого сну.

— Людо, ну чого ти заводишся? Я ж шукаю… Просто зараз із роботою туго. Не можу ж я йти аби куди!

– Ага, шукаєш! Ну і скільки співбесід у тебе було за місяць? Одна? Дві?

– Ти мене взагалі не підтримуєш. Весь час лише претензії!

– Та за що тебе підтримувати, Андрію? За те, що я тебе, дорослого мужика, годую? Чи за те, що ти не можеш влаштуватися, бодай вантажником?

Андрій роздратовано зітхнув, відкинувся на спинку крісла і похитав головою.

– Це тимчасово, розумієш? У мене просто не та спеціальність, у якій можна взяти та перестрибнути на інше місце. Вантажником я вас все одно не прогодую. Мені потрібен час…

– Час?!

– Людмила стиснула кулаки.

– Ми вже п’ять років разом! За цей час можна було вивчитися на нову спеціальність, відкрити свій бізнес, та хоч щось зробити! А ти… Ти просто чекаєш, що хтось тобі принесе все на блюдечку.

– Ти перегинаєш, Людо, – Андрій натягнуто посміхнувся.

– Ми сім’я, нам треба триматись один за одного.

– Сім’я?! – її голос здригнувся.

– Це не сім’я, Андрію. Це паразитування!

– І що, ти хочеш сказати, що я баласт?

Людмила глибоко зітхнула.

– Так, Андрію. Ти баласт! І я втомилася тягнути тебе на собі!

Настала напружена тиша. Андрій відкрив рота, але нічого не сказав. Тільки-но знизав плечима і знову плюхнувся в крісло.

– Роби, як знаєш, – пробурчав він. – Все одно ти завжди вирішуєш все сама.

І вона справді вже все вирішила.

Коли Люда поділилася своєю бідою з матір’ю, Ірина Василівна лише почала голосити.

– Доню, ну що ти твориш? Сім’ю руйнуєш! Він, може, і безробітний, але чоловік у домі! Ти про Славка подумала? Хлопчику потрібний батько!

– Мамо, який із нього батько? Він навіть за собою не може доглянути.

– Але ж можна було якось потерпіти…

– Досить, – твердо сказала Люда.

– Краще я буду сама, ніж із ним!

Після розлучення Людмила залишилася із сином. Жити їй полегшало. Принаймні, не доводилося тягнути на собі марного чоловіка. Але з’явилися нові складнощі: одній виховувати дитину було важче.

Вона працювала на двох, а іноді й на трьох роботах, приходила додому вичавлена ​​до останньої краплі. Грошей все одно не вистачало. Дитячі речі, школа, їжа, комуналка… Все було на її плечах. Доводилося крутитись.

Виховання сина майже повністю лягло на матір. Жили теж у неї в кімнатці в малосімейці. Людмила була змушена погодитись, бо вибору у неї не було.

Поки вона орала, бабуся дбала про В’ячеслава. Але ця турбота занадто швидко перетворилася на відверті пустощі. Будь-яка забаганка хлопчика виконувалася миттєво, а слова матері ставилися під сумнів.

Ішов час. Людмила спромоглася заробити на власну квартиру. Нехай і невелику, в іпотеку, але свою. Здавалося, тепер можна трохи видихнути. Але життя розпорядилося інакше…

…В Ірини Василівни був діабет. Хвороба прогресувала. Одного разу лікар холодно оголосив невтішний вирок, що має бути втручання, після якого вона пересяде на візок.

Після цього все змінилося. Тепер на Людмилі висів не лише син, а й недієздатна мати, яка вимагала догляду та переїхала до них. І якщо з Іриною Василівною вона справлялася, то із сином – ні.

В’ячеслав виріс у лінивого, інфантильного підлітка, який звик, що всі проблеми вирішують за нього.
Перші спроби виправити ситуацію провалилися.

Варто було Людмилі підвищити голос, чи наполягти на своєму, як втручалася Ірина Василівна, захищаючи онука.

– Він ще дитина, потім вимиє посуд, нехай з друзями погуляє, – повторювала вона, навіть коли йому виповнилося шістнадцять.

А потім Люда зрозуміла, що вона програла.

– Мамо, де мій рюкзак? – В’ячеслав голосно тупав по квартирі, заглядаючи в кожен куточок.

Людмила, що ледве встигла зняти взуття після зміни, втомлено потерла скроні.

– Слава, ти дорослий хлопчик. Сам не можеш знайти?

– Та я шукаю! – буркнув він.

– Славо, він на стільці на кухні, я тобі туди все поклала! – пролунав голос бабусі.

Хлопчик одразу кинувся за рюкзаком, навіть не подякувавши. Людмила важко зітхнула і попрямувала до кімнати матері.

– Мамо, може, годі? Він уже не маленький, нехай вчиться сам дбати про себе.

Ірина Василівна глянула на дочку з докором.

– Ой, тільки не починай. Ти й так його зовсім закинула. Коли ти востаннє у нього уроки перевіряла? Чи в кіно зводила? Він же сирота при живій матері!

– Мамо, я не закинула його, я працюю. Щоб у нього було, що їсти, у що вдягнутися і де жити!

– І ти виправдовуєш те, що навіть не знаєш, чим він живе?

Людмила не стала сперечатися далі. Сенсу не було. Це не перша їхня розмова. Вона втомилася боронитися.

…Минули роки. В’ячеслав закінчив школу, але нікуди не вступив. Його ніщо не цікавило, він не знав, ким хоче стати, навіть не намагався визначитись. Людмила запропонувала йому, піти хоча б працювати, але натрапила на байдуже «пізніше».

– Дай йому час, хай розбереться в собі, – вкотре захищала онука Ірина Василівна.

– А я маю час розібратися в собі? – Запитувала Людмила в порожнечу.

Єдина надія залишалася на армію. Може, там його хоч якось навчать відповідальності? Але й тут втрутилася бабуся. Підійняла свої старі знайомства та “відмазала” онука.

Рік минув марно. Син сидів удома, грав у комп’ютер. Кілька місяців тому він випросив гроші на курси програмування, але так їх і закинув.

Людмила бачила, як він день за днем ​​перетворюється на копію свого батька, але вплинути на це вже не могла.

Одного разу він повернувся додому з новиною, від якої в неї ледь не трапився нервовий зрив.

– Мамо, ти скоро станеш бабусею, – посміхнувся В’ячеслав, стоячи у дверях.

Людмила застигла. В голові наче щось клацнуло.

– Що? – перепитала вона, сподіваючись, що не дочула.

– Ми з Оленою чекаємо на дитину.

Тільки зараз вона помітила, що за сином стоїть дівчина. Молоденька, зовсім дівчисько, що нервово смикає рукав кофти.

– Це жарт такий? – голос Людмили здригнувся.

– Та чого ти? Радість же, – здивувався В’ячеслав. – Загалом, ми вирішили, що житимемо в тебе.

Людмила навіть не одразу зрозуміла сенс сказаного.

– У мене?

– Ну, так. Олені поки ніде, а я… Ну, ти ж знаєш, я зараз шукатиму роботу…

Усередині все кипіло. Вона бачила, як історія повторюється. В’ячеслав – точна копія свого батька. Сидить на шиї, мріє про легке життя, нічого не робить, а тепер ще сім’ю завести зібрався.

Тільки от утримувати її чомусь знову мала вона!

– Ні, – твердо сказала Людмила.

Син моргнув.

– У сенсі?

– У прямому. Ти дорослий, сам розв’язуй свої проблеми.

– Ти знущаєшся? Мамо, це ж твій онук, чи онучка буде!

– І що? Ти хотів стати батьком? Вітаю! Тепер виховуй, взувай, одягай. Як я колись!

– Але нам нема куди йти!

– Це не моя проблема!

– Ти мені більше не мати!

Син сердито видихнув, схопив Олену за руку і вилетів за двері. У справу запізно втрутилася Ірина Василівна.

– Ти що твориш, Людо?! – голос її тремтів від обурення. – Це твій син! Ти мусиш йому допомогти!

– Мушу? – Усміхнулася Людмила. – Мамо, він дорослий. Зміг зробити дитину – нехай несе відповідальність! Я вже задовбалася всім допомагати!

Після скандалу Ірина Василівна перебралася у свою малосімейку, та прихистила В’ячеслава з Оленою.

Людмила не намагалася їх зупинити. Нехай спробують пожити самостійно, якщо вже вирішили створити сім’ю.

Минуло чотири місяці. Людмила не дзвонила синові, не цікавилася його життям. Проте новини самі знаходили її через знайомих та рідкісні розмови з матір’ю. Та тільки зітхала і дорікала доньці.

В’ячеслав не знайшов роботу. Жили вони на пенсію бабусі та рідкісні подачки батьків Олени. У малосімейці, де колись панував порядок, тепер щодня чулися крики та сварки.

Людмилі вже неодноразово скаржилися сусіди, але що вона могла зробити?

Якось біля під’їзду її зупинила подруга матері, баба Ніна.

– Людочко, я все розумію… Але ж Ірина Василівна – хвора людина, їй спокій потрібен, а вони там влаштовують не зрозумій що. Може, поговориш із ними?

Людмила дивилася на сусідку, а в голові крутилися слова матері з минулого: «Він, може, й безробітний, але мужик у хаті!»

Тоді вона обрала себе, як і зараз. Ірина Василівна знову обрала баласт. Все повторилося.

– Це її вибір, Ніно Сергіївно, – спокійно відповіла Людмила. – Вона теж могла сказати «ні».

Сусідка зітхнула, але сперечатися не стала. А Людмила розвернулась і пішла додому, відчуваючи полегшення.

Вона розуміла, що це її рідні люди, але все життя когось тягти на своїй шиї вона не збиралася – годі! Не дарма кажуть, що, яке коріння, таке й насіння!

А як би ви повелися в цій ситуації? Що скажете про вчинок матері? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.