Мій чоловік був золотою людиною: працьовитий, добрий, щедрий.

Поруч з ним я відчувала себе, ніби в Бога за пазухою. 

Він важко працював з юних років, тому й доробився до гарної посади. Забезпечував і мене, і нашу дитину.

– Поки я живий, у мого сина буде все, що йому тільки треба.

Не так все сталося, як гадалося.

Помер мій Матвій. Серце прихопило…

Я не могла в це повірити!

Йому ж всього 50 років було – ще жити і бути!

Довелося тепер мені про сина дбати. Грошей нам не бракувало, але й економити ми не звикли.

– Як я тепер житиму без Матвійчика, Надю?! Як далі бути?! – ридала я на кухні, поки подруга заварювала чай.

– Слухай, Іринко, то може, ти зі мною в Португалію поїдеш? Грошей заробиш, тобі вже тоді статків до самої старості з головою вистачить. Та й відволіктися треба, обстановку змінити. Ти ж сама на себе не схожа.

– Ти права! Я поїду! Мене тут нічого не тримає. Назарчик уже дорослий, у нього своє життя.

Так все і сталося.

В своєї сеньйори я вже 20 рік працюю.

За той час встигла вже й сина одружити і онуків дочекатися.

Аліночці, старшій нашій, нещодавно 18 років виповнилося, а я її ще крихіткою пам’ятаю. Михайлику 10 років, а найменшому, Степанкові – 7.

Син продав нашу з батьком квартиру, доклав свою частину спадку і побудував красивий заміський будинок. Матвій пишався б ним.

Я допомагала Назару та невістці грошима постійно. Трьох дітей ставити на ноги – завдання не з простих.

Коли малі трохи підросли, я вирішила й про себе подбати.

Скільки я ще витримаю на тій чужині? Додому хочеться.

Тим більше, коли країна переживає такі непрості часи. Влаштуюся якоюсь касиркою, та й буду бодай якось економіку піднімати.

От і домовилася з сином, що гроші, які я йому надсилала останні 3 роки, він відкладе і купить мені квартиру.

Назар погодився. Я ще кілька місяців попрацювала, щоб на ремонт назбирати, а тоді вирішила назовсім повернутися до рідної Вінниці.

Приїжджаю на початку вересня, а в сина з невісткою мало щелепи не відпали. 

– Мамо, ти що тут робиш?

– Як це що? Додому повернулася.

– Надовго?

– Назавжди! Але ви не хвилюйтеся, я одразу ж в свою квартирку переїду, ремонт почну робити. Вас притісняти не буду.

– Емммм, не все так просто…

– Ти про що?

– Твоя квартира вже зайнята…

– Як це зайнята?! Ким?

– Алінка наша заміж зібралася, от ми молодят там і поселили.

Звідки ж ми знали, що ви приїдете, – втрутилася в розмову невістка.

– Чудово! То я перед вами ще й звітувати повинна? Назаре, як ти міг так зі мною вчинити?

– Мамо, не роби з мухи слона.

Я ж не чужу людину туди повів, а твою рідну онучку!

– А мені куди подітися?!

– Можеш поки у нас пожити.

– Поки?!

Одним словом, я наполягаю на тому, щоб мені повернули мою квартиру!

Для чого я стільки років важко гарувала в тій Португалії, щоб зараз бути наймичкою в домі невістки?!

Не бути цьому! Хай син сам собі голову ламає, як йому забезпечити власних дітей. Я свій материнський обов’язок виконала, хай і він про свій батьківський потурбується!

Хіба я не права?

Чи підтримуєте Ви рішення Ірини?

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.