Сонце ледь підіймалося над каналами Венеції, коли Марія, сорокарічна жінка з України, йшла вузькими вуличками до маленької кав’ярні, де вона працювала офіціанткою.

Її життя в Італії було непростим: заробітки, самотність, туга за домом. Але Марія трималася, бо знала, що її заощадження — це майбутнє її доньки, яка залишилася в Україні з бабусею.

Цього ранку в кав’ярні було тихо, лише кілька туристів гомоніли біля вікна. Марія протирала столи, коли двері відчинилися, і до зали увійшла літня жінка.

Її обличчя здалося Марії знайомим, але вона не могла пригадати, де бачила його раніше. Жінка, одягнена в скромну сукню, виглядала розгубленою. Вона тримала в руках стареньку сумку і озиралася.

—  Бонжорно! — привіталася Марія, підходячи до нової відвідувачки. — Чим можу допомогти?

Жінка підняла очі, і Марія відчула, всередині тривогу. Це була Галина Петрівна, її колишня свекруха. Та сама Галина Петрівна, яка колись називала її “невдахою” і звинувачувала у всіх бідах свого сина, Маріїного колишнього чоловіка.

— Марія?

— Галина Петрівна звузила очі, ніби не вірила.

— Ти тут?

— Так, я тут працюю, — відповіла Марія, намагаючись тримати голос спокійним.

— А ви що тут робите?

Галина Петрівна зітхнула і сіла за найближчий столик.

— Та що я можу робити? Приїхала на заробітки, як і ти. Думала, в Італії легше буде, але…

— Вона замовкла, опустивши очі.

Марія відчула змішані почуття. З одного боку, вона пам’ятала всі образи, які Галина Петрівна їй завдала: як звинувачувала її в розлученні, як казала, що вона “погана мати” і “не гідна її сина”.

Але з іншого боку, перед нею сиділа втомлена, розгублена жінка, яка, здається, сама потребувала допомоги.

— Хочете кави? — запитала Марія, щоб розрядити напругу.

— Хочу, — буркнула Галина Петрівна.

— Але я не маю грошей. Мене обікрали вчора в автобусі. Взяли гаманець, документи… Усе.

Марія застигла. Вона знала, що означає залишитися в чужій країні без копійки. Вона сама пережила таке, коли тільки приїхала до Італії.

— За каву не хвилюйтеся, я пригощу, — сказала Марія, повертаючись до кавомашини.

Галина Петрівна здивовано глянула на неї.

— Ти? Мене? Після всього?

— Після всього я просто хочу, щоб ви випили кави, — відповіла Марія, не обертаючись.

Поки Марія готувала еспресо, Галина Петрівна розповідала свою історію. Виявилося, що після розлучення Марії та її сина Олега життя Галини Петрівни пішло шкереберть.

Олег втратив роботу, почав зловживати оковитою, а вона, щоб підтримати сім’ю, вирішила поїхати до Італії на заробітки. Але реальність виявилася жорстокою: її обдурили з роботою, а тепер ще й пограбували.

— Я думала, приїду, доглядатиму за якоюсь бабусею, як усі, — сумно казала Галина Петрівна. — А мене кинули. Живу в якомусь гуртожитку, де миші по ночах бігають.

Марія слухала мовчки. Вона знала, як це — бути обманутою, спати в холодній кімнаті й економити на їжі.

Вона могла б просто подати каву і піти, але щось у ній ворухнулося.

Може, це була пам’ять про доньку, яка досі називала Галину Петрівну “бабусею”. А може, просто людяність.

— Галино Петрівно, — сказала Марія, ставлячи чашку на стіл. — У мене є подруга, яка працює в агенції. Вона може допомогти вам знайти роботу. І… якщо хочете, я можу позичити вам трохи грошей на перший час.

Галина Петрівна аж підскочила.

— Ти? Мені? Та ти ж мене недолюблюєш..

— Я не недолюблюю, — тихо відповіла Марія. — Я просто хочу, щоб у вас усе було добре. Для моєї доньки ви все ще бабуся.

Стара жінка замовкла. Її очі зволожилися, але вона швидко витерла їх рукою.

— Я не заслуговую, — пробурмотіла вона. — Після всього, що я тобі наговорила…

— Давайте не про це, — перебила Марія. — Скажіть краще, де ви зупинилися. Я привезу вам трохи їжі після зміни.

Наступного дня Марія зателефонувала своїй подрузі Анні, яка працювала в агенції з працевлаштування. Анна пообіцяла знайти для Галини Петрівни роботу доглядальницею.

Через тиждень Галину Петрівну влаштували до літньої італійки, синьйори Рози, яка жила неподалік від Венеції. Марія навіть допомогла свекрусі перевезти речі й познайомила її з новою роботодавницею.

Синьйора Роза була доброю, але вимогливою. Вона любила, щоб усе було за її правилами, але Галина Петрівна швидко адаптувалася.

Марія іноді заходила до них після роботи, приносила свекрусі українські продукти чи просто розпитувала, як справи.

Одного вечора, сидячи на кухні синьйори Рози, Галина Петрівна раптом сказала:

— Знаєш, Маріє, я ніколи не думала, що ти така… добра. Я ж тобі стільки гидоти наговорила. Чому ти мені допомагаєш?

Марія знизала плечима.

— Бо я знаю, як це — бути самій у чужій країні. І тому, що ви — частина моєї сім’ї, хочете ви того чи ні.

Галина Петрівна опустила очі.

— Я була несправедлива до тебе, — тихо сказала вона. — Олег… він не був хорошим чоловіком. Я це знала, але все одно захищала його. Мені соромно.

Марія відчула, як у горлі застряг ком. Вона не чекала таких слів. Але замість того, щоб тішитися, вона просто кивнула.

— Давайте просто рухатися далі, — сказала вона.

Минали тижні, і здавалося, що між Марією та Галиною Петрівною нарешті встановилося порозуміння. Вони навіть почали разом ходити на ринок у вихідні, сміючись над тим, як італійці торгуються за кожен помідор.

Але одного дня все змінилося.

Марія отримала дзвінок від Анни, своєї подруги з агенції.

— Маріє, ти не повіриш, що твоя свекруха про тебе розповідає! — обурено сказала Анна. — Вона всім розказує, що ти ледве зводиш кінці з кінцями, що ти ледь не жебрачка, і що вона тебе врятувала, бо ти була на межі депортації

Марія застигла. Вона не могла повірити своїм вухам.

— Як? — перепитала вона.

— Я ж їй допомогла

— Я знаю, — відповіла Анна.

— Але вона це все перевернула. Каже, що ти їй винна, бо вона тебе “витягла” з біди.

Марія відчула, як гнів закипає в ній. Вона згадала всі ті вечори, коли приносила Галині Петрівні їжу, як позичала їй гроші, як влаштувала її на роботу. І ось тобі подяка.

Того ж вечора вона пішла до будинку синьйори Рози. Галина Петрівна якраз готувала вечерю.

— Галино Петрівно, — почала Марія, ледве стримуючи емоції.

— Чому ви розказуєте людям, що я жебрачка? Що я вам винна?

Свекруха заклякла, тримаючи в руках каструлю.

— Хто тобі таке сказав? — обурилася вона.

— Я нічого такого не казала

— Анна чула це від інших жінок у гуртожитку — вигукнула Марія.

— Ви знову мене обливаєте брудом, як колись

Галина Петрівна почервоніла.

— Та я просто пожартувала. Сказала, що ти важко працюєш, а вони все перекрутили

— Жартувала? — Марія склала руки. — Ви завжди так “жартуєте”. Як тоді, коли казали, що я погана мати? Чи коли звинувачували мене в тому, що Олег зловживав оковитою?

— Ти сама винна — раптом вигукнула Галина Петрівна. — Якби ти була кращою дружиною, він би не пив

Марія відчула, як сльози підступають до очей. Вона розвернулася і вийшла, грюкнувши дверима.

Минув місяць. Марія уникала Галини Петрівни, зосередившись на роботі та дзвінках до доньки. Але одного дня синьйора Роза зателефонувала їй.

— Маріє, приходь до мене. Галина занедужала, і вона просить тебе.

Марія вагалася, але все ж пішла. У кімнаті Галина Петрівна лежала в ліжку, бліда і слабка. Побачивши Марію, вона спробувала посміхнутися.

— Маріє… пробач мені, — прошепотіла вона.

— Я була не права. Знову.

Марія сіла поруч.

— Чому ви так зі мною? — тихо запитала вона.

— Я ж вам допомогла.

— Я знаю, — відповіла Галина Петрівна.

— Мені соромно. Я просто… я боялася, що люди подумають, ніби я слабка. Що я сама не впоралася. Ось і почала вигадувати дурниці.

Марія зітхнула.

— Ви не мусите вигадувати. Ви сильна. Ви приїхали сюди, почали нове життя. Це не кожен може.

Галина Петрівна схлипнула.

— Ти краща за мене, Маріє. Завжди була.

Цього разу Марія не стримала сліз. Вона взяла свекруху за руку.

— Давайте просто бути добрішими одна до одної, гаразд?

Галина Петрівна кивнула.

Минуло пів року. Марія та Галина Петрівна не стали найкращими подругами, але навчилися поважати одна одну.

Вони разом святкували Різдво у Венеції, сміючись над тим, як синьйора Роза намагалася вимовити слово “вареники”.

Марія продовжувала працювати в кав’ярні, а Галина Петрівна доглядала за синьйорою Розою, яка вже вважала її частиною сім’ї.

Іноді минуле нагадувало про себе, але обидві жінки намагалися залишити образи позаду. Вони знали, що життя в чужій країні — це випробування, яке краще проходити разом.

Через два роки після подій у Венеції Марія вирішила повернутися до України. Її донька, Софія, закінчувала школу, і Марія хотіла бути поруч, коли та вступатиме до університету.

Завдяки заощадженням, заробленим в Італії, вона змогла купити маленьку квартиру в передмісті Києва і влаштуватися на роботу адміністратором у місцевому кафе.

Життя потроху налагоджувалося, але Марія відчувала, що чогось бракує — можливо, тепла, яке приходить лише з близькою людиною.

Одного дня в кафе зайшов чоловік на ім’я Андрій. Йому було близько сорока, він мав добрі очі і спокійну вдачу. Андрій працював інженером на будівельній фірмі і часто заходив на каву після роботи.

Їхні розмови починалися з дрібниць — погоди, новин, смішних історій про клієнтів. Але з часом Марія помітила, що чекає його візитів. Андрій умів слухати, жартувати.

— Маріє, ти колись розкажеш, чому так сумно посміхаєшся? — запитав він якось, тримаючи в руках чашку з латте.

Марія знизала плечима.

— Може, колись, — відповіла вона, але в її голосі вже не було тієї настороженості, що раніше.

Через пів року Андрій освідчився. Це було просто, без пафосу: вони гуляли парком, і він, зупинившись біля старого дуба, сказав:

— Маріє, я хочу, щоб ми були разом. Не поспіши, подумай. Але я знаю, що з тобою мені краще, ніж без тебе.

Марія розплакалася. Не від горя, а від того, що вперше за багато років відчула себе потрібною не лише як мати чи працівниця, а як жінка. Вона погодилася.

Весілля планували скромне, але радісне. Софія, яка обожнювала Андрія, бігала по магазинах, вибираючи сукню для мами. Друзі Марії з Італії, Анна та ще кілька жінок, обіцяли приїхати, щоб відсвяткувати. Але коли Марія складала список гостей, вона зупинилася на одному імені — Галина Петрівна.

— Мамо, ти серйозно? — здивувалася Софія, коли почула, що Марія хоче запросити бабусю. — Вона ж тобі стільки болю завдала!

— Я знаю, — відповіла Марія, задумливо дивлячись у вікно. — Але вона твоя бабуся. І… ми з нею дещо пережили в Італії. Я хочу, щоб вона була.

Софія зітхнула, але не сперечалася. Вона знала, що мама рідко змінює рішення, якщо щось вирішила.

Марія написала Галині Петрівні лист. Вона знала, що свекруха залишилася в Італії, доглядаючи за синьйорою Розою, яка вже не вставала з ліжка. Лист був коротким, але щирим:

Дорога Галино Петрівно,

Я виходжу заміж. Це буде невеличке свято, але я дуже хочу, щоб ви були з нами. Ви — частина нашого життя, і я хочу, щоб ми залишили минуле позаду. Софія передає вам привіт.

З повагою, Марія.

Через тиждень прийшла відповідь. Галина Петрівна писала, що приїде, хоч і не впевнена, чи заслуговує на запрошення. Вона також додала, що синьйори  Рози не стало, залишивши їй невеликий спадок, тож вона планує повернутися до України назавжди.

День весілля був теплим і сонячним. У невеликому ресторані зібралися найближчі: Софія, друзі Марії, кілька колег Андрія. Марія в простій білій сукні виглядала молодшою за свої роки, а Андрій не міг відвести від неї очей.

Коли Галина Петрівна увійшла до зали, усі затихли. Більшість гостей знали, що між нею і Марією були складні стосунки, і ніхто не розумів, чому вона тут.

— Мамо, ти впевнена? — шепнула Софія, коли побачила бабусю.

— Люди вже шепочуться.

— Нехай шепочуться, — відповіла Марія, посміхаючись.

— Я знаю, що роблю.

Галина Петрівна підійшла до Марії, тримаючи в руках маленький пакунок.

— Це тобі, — сказала вона, простягаючи коробочку.

— Відкрий пізніше. І… вітаю.

Марія обняла свекруху, і гості здивовано перезирнулися. Анна, яка знала всю історію з Італії, лише посміхнулася і підморгнула Марії.

— Що це було? — запитав Андрій, коли вони з Марією на мить залишилися наодинці.

— Я думав, ти її не любиш.

— Це складно, — відповіла Марія.

— Ми багато пережили разом. Вона не ідеальна, але я навчилася її приймати.

Того вечора Галина Петрівна трималася осторонь, але коли дійшла черга до тостів, вона несподівано встала.

— Я хочу сказати кілька слів, — почала вона, і її голос тремтів.

— Я не була хорошою свекрухою. Я багато в чому помилялася. Але Марія… вона краща за мене. Вона допомогла мені, коли я була в біді, і я ніколи цього не забуду. За ваше щастя, Маріє і Андрію.

Зала вся загомоніла оплесками, хоча багато хто досі не розумів, що пов’язує цих двох жінок. Софія, сидячи поруч із бабусею, тихо взяла її за руку.

Після весілля Марія відкрила коробочку, яку подарувала Галина Петрівна. Усередині був срібний браслет із маленьким кулоном у формі серця. До нього додавалася записка:

Маріє, це належало моїй мамі. Я хочу, щоб воно було в тебе. Дякую за все, що ти для мене зробила. Пробач, якщо зможеш.

Марія посміхнулася, відчуваючи тепло. Вона знала, що Галина Петрівна ніколи не стане їй близькою подругою, але цей жест означав більше, ніж усі слова.

Через кілька місяців Галина Петрівна повернулася до України і оселилася неподалік. Вона часто приходила до Марії та Андрія в гості, приносила Софії домашні пиріжки і розповідала історії про Італію. Іноді між нею і Марією виникали дрібні непорозуміння, але вони навчилися вирішувати їх без криків і образ.

— Знаєш, — сказала якось Галина Петрівна, сидячи на кухні у Марії.

— Я ніколи не думала, що ми будемо отак от пити чай разом.

— А я ніколи не думала, що запрошу вас на своє весілля, — відповіла Марія, сміючись.

— Ти сильна, Маріє, — серйозно сказала свекруха.

— Сильніша, ніж я була.

— Ми обидві сильні, — відповіла Марія.

— Просто по-різному.

Життя Марії розквітло. Андрій виявився не лише люблячим чоловіком, а й чудовим вітчимом для Софії.

Галина Петрівна знайшла собі хобі — вирощувала квіти у своєму маленькому садку і навіть почала продавати їх на місцевому ринку. Софія вступила до університету, а Марія нарешті відчула, що її дім — це не лише стіни, а й люди, які її оточують.

Іноді сусіди чи старі знайомі питали Марію, чому вона так тепло ставиться до своєї колишньої свекрухи після всіх тих конфліктів. Вона лише посміхалася і казала:

— Ми з нею пройшли через багато. І в Італії, і тут. Іноді, щоб зрозуміти людину, треба просто дати їй шанс.

І ніхто, крім них двох, не знав усієї історії — про Венецію, про каву, про сварки і примирення. Але це вже було неважливо. Важливо було те, що вони навчилися бути сім’єю — попри все.

Джерело