— Валя! Валентино! Що з тобою? — з кожною секундою гучний голос Бориса ставав все тихішим і тихішим.

За хвилину жінка зовсім не розбирала слів чоловіка. Вона взагалі більше нічого не чула і не бачила.

Після емоційної розмови у Валентини різко закрутилася голова, і вона впала.

Жінка прийшла до тями, коли чоловік підніс ватку до її носа.

Різкий і трохи неприємний запах відразу привів Валю до тями.

— Що сталося? — згадуючи останні секунди, жінка оглянула кімнату.

— Я що, впала? Прямо на підлогу?

— Ти знущаєшся? — чоловік відклав пляшечку, а потім кинув мимохідь погляд на дружину і посміхнувся.

— Думаєш, я залишуся, якщо ти втратиш свідомість? У цьому твій задум?

— У якому сенсі?

— Валя спочатку не зрозуміла, про що говорив Боря.

Але потім згадала, з якої причини їй стало настільке зле…

… Кілька хвилин тому чоловік зізнався, що давно зраджує дружині.

Майже п’ять місяців Борис таємно зустрічався з молодою жінкою, а тепер вирішив остаточно піти до нової обраниці.

— Ми прожили цілих двадцять років разом, а ти ось так береш і все перекреслюєш! — Валя тихо плакала і не хотіла вірити в те, що відбувається.

Незважаючи на складні стосунки, вона все одно завжди сильно любила Борю.

— Було б що перекреслювати, — буркнув чоловік. — Ми з тобою давно живемо, як сусіди. Діти виросли і роз’їхалися, нас вже нічого не пов’язує.

— Нічого не пов’язує? — до горла підкотив клубок. — А як щодо почуттів, Боря? Невже ти до мене зовсім нічого не відчуваєш?

— Ти коли падала, головою сильно вдарилася, чи що? — посміхнувся чоловік. — Ти себе в дзеркалі бачила? Ось моя Наталка — це інша справа. Красива, розумна, струнка, підтягнута… А ти? Та ну тебе…

— І скільки ж років твоїй Наталці? Двадцять два чи, може, двадцять п’ять? Думаєш, вона не змінилася з роками? Думаєш, вона все життя буде такою молодою, як зараз?

— Не зміниться, — пирхнув Боря. — Заради мене вона буде завжди красивою і доглянутою!

З цим переконанням чоловік зібрав валізи і пішов до своєї молодої коасуні, а Валя залишилася жити одна, в квартирі своїх батьків.

Після розлучення з Борисом жінка стала не жити, а існувати.

У період депресії Валентина ніяк не могла змиритися зі зрадою чоловіка. Повна і завжди рум’яна до цього Валя сильно схудла, а її обличчя набуло сірого відтінку.

— Донечко, ти що? — Антоніна Ігорівна, мати, періодично відвідувала Валю.

Вони жили у іншому районі. І вже кілька місяців мати спостерігала, як її дочка згасає.

— Що з тобою відбувається? Навіщо ти себе так мучиш? Припини. Давай, вставай. Пообідаємо разом.

— Я не хочу їсти. Мене нудить, і голова крутиться постійно.

— Це тебе нудить від голоду, голова крутиться від безсилля. Ти жахливо виглядаєш. Тобі потрібно обов’язково поїсти, — дивлячись на дочку, Антоніна Ігорівна майже плакала.

— Я не через це схудла. І нудить мене з будь-якого приводу, — Валя підвелася з ліжка і з відчаєм поглянула на маму. — У мене онкологія, мамо…

Після слів дочки у вухах Антоніни Ігорівни задзвеніло.

Весь цей час вона думала, що у Валентини просто депресія, а, виявляється, вона ще й хворіла під час всього пережитого стресу.

— Я дізналася про це за кілька годин до того, як Боря зізналася у своїй зраді.

— А він знає? Ти сказала йому про це? Або пощадила його нерви?

— Я хотів сказати того дня, але не встигла. Борис почав говорити першим, а потім це звучало б безглуздо і надумано…

— Як це безглуздо? Дурниці! Треба було потім сказати йому!

— Навіщо? Думаєш, він залишився б? А якщо б і так, навіщо мені це потрібно? Я хочу, щоб мене любили, а не жили зі мною через жалість.

— Та начхати на цього Борю! — Антоніна Ігорівна демонстративно сплюнула. — Ти мені краще скажи, як ти лікуєшся? Що кажуть лікарі?

— Ніхто нічого не каже… — Валя знову лягла і відвернулася від матері. — Я не лікуюся і не хочу цього робити.

— Як це… — серце Антоніни Ігорівни стиснулося. — Чому, доню?

— Та тому що не хочу жити. Не бачу в цьому ніякого сенсу…

Слова дочки шокували жінку.

Вона думала, що Валя не вживала заходів, щоб вилікуватися, тому що у неї немає шансів, але все виявилося набагато складніше.

Валентина не хотіла жити через чоловіка, який зрадив її через двадцять років шлюбу.

— Ти що таке говориш?! — завила Антоніна Ігорівна. — Як це немає сенсу?! А твої діти? А я? Батько? Хіба ми менш важливі, ніж твій чоловік-гуляка? Ти хочеш згоріти через цього мерзотника і не побачити весілля дітей і появу майбутніх онуків? Так, чи що?

— Мені погано, мамо!

Слова Антоніни Ігорівни мали ефект. Валентина вперше голосно розплакалася і кинулася в обійми матері.

— За що він так зі мною вчинив? Хіба я це чимось заслужила?

— Ні, доню, звичайно, не заслужила! — похитала головою жінка, витираючи свої тихі сльози.

— Ти заслужила довге щасливе життя! Ти повинна боротися, розумієш? Якщо з тобою щось трапиться, то і я не зможу далі жити!

Сидячи на ліжку, мати і дочка ще довго розмовляли і плакали.

У підсумку Антоніна Ігорівна переконала Валю, що їм необхідне лікування.

І вже наступного дня схудла і знесилена жінка звернулася до лікарів за допомогою.

Протягом декількох місяців Валентина періодично лягала в лікарню. Вона пережила стільки всього, що не описала словами.

Нескінченна терапія, втрата волосся, виснаження… і абсолютно новий погляд на світ.

Це були найважчі дні в житті жінки. Зрештою Валі зробили операцію і видалили пухлину.

Лікарі не давали жодних оцінок щодо подальшого життя пацієнтів і шансів на повне одужання, але через деякий час її організм почав відновлюватися.

Коли Валентина вперше вийшла з дому після операції, вона вдихнула весняне повітря на повні груди і розплакалася.

Того разу це були сльози не смутку, а радості. Кілька місяців жінка стримувала стільки різних емоцій, що тепер вони всі вирвалися з упевненості.

Їй було байдуже, як вона виглядає, що думають люди навколо. Вона була жива.

І саме зараз відчувала життя по-особливому. Реально. Без зайвих «лінз».

З настанням ремісії Валентина стала по-справжньому щасливою. Зовсім нещодавно вона не хотіла звертатися до лікарів за консультацією, а тим більше лягати під ніж хірурга. Але тепер все було зовсім інакше.

У цей важкий період Валентина переосмислила свої попередні переконання. Тільки зараз вона зрозуміла, що життя — це найцінніше, що є у людини, це великий дар, і жоден Борис не гідний того, щоб через його зраду позбавлятися цього дару.

Ці розумні думки прийшли в голову Валі не відразу.

Над цінністю свого життя вона замислилася лише тоді, коли в скрутну хвилину її тримали на руках улюблені діти, батьки, родичі і навіть колеги.

Всі вони по-своєму поважали і любили її, і хотіли бути свідками її одужання.

Але найбільш позитивно на Валентину вплинула поява першої онуки.

Поки жінка лежала в лікарні і за нею доглядали після перенесеної операції, її дочка подарувала цьому світу дівчинку.

Побачивши дитину вперше, Валя зрозуміла, в чому саме полягав справжній сенс її життя. Це був не Боря і не якийсь інший чоловік. Це були батьки, діти і онуки, яких вона так сильно любила.

Без них і без їхньої підтримки у жінки точно не вийшло б побороти страшну хворобу.

Про колишнього чоловіка Валентина довгий час нічого не чула.

Перші півроку до неї доходили чутки, що Борис працює з молодою жінкою в іншому місті. Потім новин не було.

Але через три роки колишній чоловік знову оголосив про своє існування. Він зв’язався з дітьми і став підтримувати їхні стосунки.

— Мамо, ти не будеш проти, якщо ми з братом продовжимо спілкуватися з татом? Він хоче побачити онуку і мати хоч якесь значення в її житті, — обережно запитала дочка у Валі, коли та прийшла до неї в гості.

— Ні, звичайно. Чому ти взагалі про це питаєш? Ви з Колею вже дорослі люди і самі повинні вирішувати, з ким спілкуватися, а з ким ні, — відповіла Валентина.

— А що, ваш батько повернувся? Він же виїжджав з міста.

— Так, він нещодавно приїхав. Тепер тато працює тут і знімає квартиру на околиці міста.

— Як це його кохана наважилася кинути все і повернутися? Що їх там не влаштувало? — іронічно запитала Валя.

— Взагалі-то, тато приїхав один. Він кинув свою співмешканку. Як я зрозуміла, молода пані знайшла собі молодшого нареченого.Тато залишився один.

— Зовсім неочікувано… — посміхнулася жінка і одразу подумала про відомий всім ефект бумеранга.

— Можете поговорити з батьком, але, будь ласка, вбережіть мене від його присутності. Не хочу згадувати минуле. Хочу думати тільки про майбутнє.

Після смертельної загрози та важкої операції світогляд Валентини повністю змінився.

Їй досі було соромно перед своїми старенькими батьками та дітьми за те, що вона так легко опустила тоді руки.

Якби не Антоніна Ігорівна, то жінки давно б не стало. Вона б не побачила онуку, яка нещодавно з’явилася в їхній родині.

Не побувала б Валя і на весіллі сина. Коля одружився відразу ж після одужання матері.

За всіма цими подіями жінка спостерігала завдяки Антоніні Ігорівні, яка вчасно звернулася за допомогою.

Валентина більше ніколи не сумувала. Тепер вона знала, що немає нічого ціннішого за власне життя і життя близьких.

Навіть якщо все дуже погано, потрібно завжди вірити, що незабаром стане краще.