А я казала їй не виходити заміж і жити для себе. І квартиру би краще не дарувала. Майбутній зятьок був із бідної родини, без чіткої професії чи стабільної роботи. Я бачила, що перспектив у нього нуль.

Розповім вам детальніше свою історію, щоб почути думку інших: хто з нас правий, я чи моя дочка.

Коли моя донька Вероніка повідомила, що хоче вийти заміж, я намагалася стримати свої емоції, хоча не виходило.

Їй тоді було 22 роки, і вона здавалася мені ще зовсім юною. Вона світилася від щастя, захоплено розповідала про свого обранця.

Я ж бачила багато нюансів, на які вона закривала очі через закоханість. Майбутній зятьок був із бідної родини, без чіткої професії чи стабільної роботи. Я бачила, що перспектив у нього небагато. Але хіба в такі моменти діти нас слухають?

Я намагалася бути чесною. Сказала їй прямо: “Не поспішай. Подумай. Ти ще така молода, у тебе все життя попереду. Зараз такий світ – не обов’язково присвячувати своє життя чоловіку і родині. Спершу поживи для себе, реалізуй свої мрії, встигни насолодитися свободою”.

Але Вероніка не хотіла чути. Її очі блищали від захвату. “Мамо, ти не розумієш, це справжнє кохання!” – відказувала вона.

І в той момент я зрозуміла, що вона зробить по-своєму, навіть якщо я буду категорично проти.

Зрештою, я прийняла її вибір. Допомогла, як могла: подарувала гроші на перший внесок за квартиру, щоб у них було своє житло.

Я хотіла, щоб їхнє спільне життя почалося з гарного старту. Але я одразу попередила: решту іпотеки вони мають виплачувати самі.

Минуло кілька років. Донька народила першу дитину, потім другу, потім третю. А зараз вона при надії четвертою.

Її чоловік, мій зять Олег, так і не зміг знайти стабільної роботи. Він перебивається якимись випадковими підробітками, але більшу частину часу сидить удома.

Донька часто скаржиться, що їй важко тягнути родину, але при цьому вона виправдовує чоловіка: «Він старається, мамо. Просто зараз важкі часи”.

Тим часом моє життя кардинально змінилося після розлучення. Я відкрила власний бізнес і поступово вийшла на стабільний дохід.

Зараз у мене все добре у фінансовому плані. Я подорожую, займаюся улюбленими хобі, доглядаю за собою і просто насолоджуюся життям. Я впевнена: жінка має право жити для себе.

Донька ж цього не розуміє. Вона дорікає мені, що я “егоїстка”, що я не допомагаю їм фінансово.

Вона каже:

– Мамо, ти літаєш за кордон, купуєш собі дорогі речі, а я навіть не можу оплатити дітям гуртки чи відвезти їх на відпочинок хоча б в Карпати в купити їм якісні продукти, їмо дешеві каші, а ти рибою червоною снідаєш і авокадо, та каву італійську смакуєш! А совість твоя де?

Але хіба я винна в цьому? Я її попереджала. Казала, що заміжжя – це велика відповідальність і компроміс, а не тільки кохання.

Вероніка могла б працювати зі мною в моєму бізнесі, я навіть пропонувала. Але з її дітьми це практично неможливо.

Часом я думаю: чи правильно я вчинила, допомагаючи їй із квартирою? Можливо, якби вони самі починали з нуля, то навчились би більше цінувати зусилля, які потрібно докладати.

Я бачу, що моя донька змучена, втомлена. Її чоловік не міняється і вся відповідальність за родину лежить на ній.

Проте я вважаю, що кожен повинен сам розпоряджатися своїм життям і не перекладати тягар своїх рішень на інших.

Я не збираюся оплачувати няню для її дітей чи утримувати її родину. Це не тому, що я байдужа – я просто знаю ціну власного щастя.

Коли я дивлюся на Вероніку, мені хочеться сказати їй: “Доню, ти заслуговуєш на більше. Не треба жертвувати собою заради когось, хто не відповідає взаємністю. Жінка має право на щастя, на свободу, на самореалізацію”.

Але вона не чує. І четверту дитину носить. Можливо, її уроки ще попереду.

Але як мені себе поводити? А ви б допомогли родині дочки і онукам фінансово на моєму місці, посадили би їх собі на шию?

Джерело