– Мамо, ти до нас з Вікою хоч сьогодні не приходь! У нас же свято кохання! — сказав мені по телефону син вчора, коли я набрала його о першій годині дня, щоб розповісти, скільки я всього вже наготувала, щоб до них на вечерю взяти.

А це були і котлетки, і голубчики, і улюблені синові рулетки з лаваша з сиром і зеленню. Хотіла запитати, який десерт приготувати чи спекти, та коли почула відповідь Ромочки — у мене сльози градом!

І це вже не перше свято так, от що найгірше. А я ж до них з усією душею, кожну пʼятницю готую їм за свої гроші вперед на цілий тиждень, щоб у молодих було що їсти.

Син у мене пізній і єдиний, чоловік вже на небесах. Чим я таке ставлення до себе заслужила?

Вимкнула телефон і сіла на кухні. Очі пече, всередині все стислося. Наче я чужа стала. Що не так? Я хіба лізу? Хіба не стараюся, як можу, щоб їм легше було?

Вареники на столі так і лишилися в мисці, ще теплі. Думала, відварю, до сина в гості піду, а тепер кому вони? Поїм сама, чи що, не викидати ж.

Ледь торкнулася вчора вечері, проплакала всю ніч. Написала сину повідомлення, щоб приїхав забрав страви, як матиме час і бажання.

Вийшла вранці в магазин, зустріла приятельку з сусіднього під’їзду.

— Валю, може, тобі теж час подумати про себе? — сказала сусідка Оля, коли я, не втримавшись, поділилася з нею тривогами і образою на сина й невістку.

Оля насправді розумниця, рівно на десять років молодша. Діти в неї теж дорослі, але якось так у них заведено, що вона їм не слугує. Живе для себе, з подругами зустрічається, в басейн ходить.

А я ж як? В п’ятницю базар, готую з самого ранку, несусь через пів міста, щоб холодильник у сина повний був. А він оце так зі мною: «Не приходь».

Вечір вчорашній для мене тягнувся дуже довго. Телевізор не дивилася, книжку не відкривала — все одно в голові одне й те саме: розмова з сином, наче голка в душу.

А сьогодні зранку дзвонить мені невістка Віка.

— Мамо, ви чого вчора не прийшли?

— Так Рома ж сказав, що не треба, свято у вас.

— Та ви що! Я пів дня ходила, думала, коли ви прийдете. Ми з Ромою навіть сперечалися. Я ж йому сказала, що ви, мабуть, готуєте щось смачненьке. А він каже: «Мама ж і так цілий тиждень для нас готує, може, хай відпочине».

Отакої! Сльози, виявляється, лила просто так?

— Вікусь, а як ти сама ставишся до того, що я готую вам щотижня? — питаю напряму.

Вона помовчала, а потім каже:

— Чесно? Спочатку було дуже приємно. Але ми ж дорослі, самі можемо щось приготувати, щиро кажучи. Ви ж стільки сил на це витрачаєте.

Я слухала і наче прозрівала.

А щойно оце набрала Олю.

— Ну що, сусідко, а давай у той твій басейн запишусь? Чи хоч в кіно сходимо?

Вона засміялася:

— О, оце діло! Сьогодні дуже хороший фільм увечері, я нам квитки візьму онлайн!

Чекаю тепер вечора і думаю собі: може, я й справді занадто зациклилася на синові? Як знайти цю золоту середину між любов’ю до дитини й особистим життям? Не знаю, чи зможу я насправді відсторонитися від життя сина.

Джерело