– Мамо, мамо, ти чому все на ґанку одна сидиш? Іди до нас чай пити. Вечір вже, холодно стає, – сказала донька до Віри.

– Катьку чекаю, – відповіла Віра з ображеним обличчям. – Ще посиджу, третій день на неї чекаю.

– Мамо, яку Катьку? Тітку Катю чи що? Ти її ніколи так не називала, – здивувалася донька.

– Не називала, а тепер називаю, каже якісь нісенітниці повні, – вигукнула Віра.

– Мамо, ти що, з тіткою Катею посварилася? Та що вам ділити, з чого сваритися. У тебе одна рідна сестра залишилася. У неї свій будинок, он у вікно бачу, на грядках вона копається. І діти, і онуки, і правнуки її з нею. А в тебе – ми тут всі. І також і онуки, і правнуки. У чому мамо справа?

– Сказалаа вона мені дещо, а я знайшла документ. Півночі вчора в скриньці копалася, і знайшла! Ось тепер чекаю, щоб їй показати, що я правду кажу.

– А я думаю, мамо, чого ти не спиш, уночі все за стінкою возишся. Заходила до тебе навіть, пам’ятаєш, питала чи все добре. А ти відмовилася.

– Це все неважливо! Ось Катька не пам’ятає нічого! Каже, що в сорок шостому вона з мамою на городі працювала, хоч їй лише одинадцять було.

А я мовляв тоді на агронома вчилася і нічого вдома не робила! Неправда це! Я тоді на виробництві працювала, щоб родину прогодувати! Два роки відпрацювала від зорі до зорі, поки тато нарешті не повернувся. А потім тільки вчитись стала. Відучилася – на роботу мене послали. Агрономом!  І мамі я завжди грошей посилала – Катька ж на виданні була.

А вона нічого не пам’ятає. Починаю розповідати – тільки рукою махає. Ти мовляв завжди в начальстві була, пурхала. А я при мамі. А мама нездужала, їй важкого не можна було носити, то мені за двох доводилося! Та я Катьку розумію, їй теж дісталося. Вона спритна досі.

А що ж – молодша за мене вона на п’ять років. І все докоряє мені, що і тоді я господарством не займалася, і зараз дочці з онуками мало допомагаю. А я, я б і хотіла, та вже не можу, доню, сил немає! Ніхто мене не зрозуміє, навіть рідна сестра. Тільки й дражнить, яка вона спритна.

– Ну матусю, а ти не звертай уваги. Тітка Катя і справді спритна. Он як на городі з ранку до вечора. А ти натомість правнукам книжки читаєш, казки розповідаєш. Вони твої історії дуже люблять слухати.

– Еххх, – махнула рукою мама, та мені з сестрою наші часи хочеться згадувати. По доброму, по хорошому. А вона все рахується. Я їй починаю щось розповідати про наше дитинство, а вона все перевертає. Ну навіщо це?

За кілька днів тітка Катя прийшла і прямо з порога:

– А я підлогу на пофарбувала і ганок. Мої приїдуть скоро, нехай порядок буде. Огірків закрила, а як же, треба трудитися! А ти все кросворди розгадуєш, Віро? Ти б хоч погуляла. Ну й що, що тобі вже під дев’яносто! Тобі коли як мені було, ти теж не дуже господарювала.

– Катю, сідай, я тобі дещо покажу, – миролюбно почала Віра Іванівна.

– Та ніколи мені, справ повно, – тітка Катя присіла на краєчок ганку.

– Пам’ятаєш, Катю, як тато повернувся? Мама тоді переживала, що він сім’ю іншу знайшов. Я молилася днями та ночами подумки. І вірю, це його й повернуло, як ти думаєш? А пам’ятаєш, мама ватрушку велику пекла з яйцем та сметаною заливала? А тато нам подарунки привіз, я така щаслива була, що всі знову разом.

Пам’ятаєш, Катю? Подивися, я знайшла папери, що працювала тоді. Ось, подивися, – Віра Іванівна тремтячою рукою почала намагатися дістати потемнілий від часу листок, але він ніяк не давався

– Щось Віра у вас бур’яни в трояндах, та й дрібні яблука. У нас то які, я їх підживлюю. А ти підживила?, – Тітка Катя обернулася, глянула на сестру і старий листок, що тремтить у її руці.

І, не зважаючи на це, продовжила, – Ой, та кого я питаю, ти ж зроду садом та городом не займалася! І навіщо на агронома тільки вчилася, ну ніяк не зрозумію. Гаразд, ніколи мені тут з тобою розсиджувати, пішла я. Ти тільки, Віро, на правду не ображайся. Люба, чуєш, пішла я! Млинців напечу, мої скоро приїдуть.

Віра Іванівна мовчки прибрала старий листочок у папку.

– Мамо, ну ти що знову? І не поговорили?

– Не доступитися мені до неї, Любо. Ділова дуже вже Катерина, права, завжди така була. Усе мою непотрібність демонструє. Добре їй бачте від цього. Ну та гаразд, ситий голодного не розуміє. А мені прикро, що я вам не така помічниця.

– Мамо, я картоплю в мундирі зварила, йдемо разом вінегрет робити. Ти ж любиш гарячу картоплю чистити. Може якась сподобається, присолиш, та зїсиш її. Пам’ятаєш, як раніше, ти мені розповідала.

Коли не стало Віри Іванівни, тітка Катя спочатку на всіх розсердила:

– Що ж не вберегли? Та й вона сама теж, все більше лінувалася. Ось я вся у справах, мені не до недуг.

Потім тітка Катя заспокоїлася, стала до них на ганок приходити.

– Можна, – каже, – Любо, я у вас тут на ганку посиджу? Не заважатиму?

Сидить та й говорить тихо сама з собою. А одного разу зізналася – з Вірочкою розмовляю. Я зараз її годинами слухала б. Сто разів усі її спогади, і не відволікалася б. Але…

Якось тітка Катя прийшла дуже радісна:

– Любо, Вірочка мені сьогодні наснилася. Радість яка. Сказала не ображається на мене. Розуміє, що я не готова почути її, все щось доводила. Та ще сказала, щоб я сильно не сумувала. Жила, поки живеться. А я втомлюватись стала. Мої не вірять, дивуються. Адже правда, ситий голодного не розуміє.

А Вірочка сказала, коли суєта ця скінчиться, ми й наговоримося. Часу там багато буде.