– Мамо, ти чого тут? – Вигукнула Аліна, застигши мати в жіночій консультації.

– Ой, Аля, а в тебе теж прийом сьогодні? А ти мені вчора нічого не сказала… — збентежено опустила Світлана погляд.

— Мамо, тут же приймають жінок в очікуванні… Ти навіщо сюди …?

— Аліна провела рукою по своєму округлому животу.

— Аля, я хотіла тобі сказати… — жінка озирнулася, підбираючи слова.

— Загалом, я теж чекаю на дитину.

…Світлана народила Аліну у вісімнадцять. Батько не цікавився дочкою, аліменти платив копійчані через суд.

Але Світлана дуже любила свою дочку. Працювала на двох роботах, ночами шила на замовлення. Подруги хитали головою:

“Навіщо так надриваєшся? Усю молодість собі зіпсуєш!”

Світлана не слухала. Аби тільки дівчинка не потребувала ні в чому. Найсмачніша шоколадка, модні куртки, дорогі ляльки – все, що просила Аліна.

Собі відмовляла у всьому, щоб дочка була щасливою.

Аліна звикла до кращого. Не рахувала гроші — хотіла, купувала, навіть встигла з’їздити з класом на море. Коли настав час вступати, обрала найпрестижніший університет на платне відділення. Світлана не сперечалася.

На третьому курсі Аліна зустріла Дімку. Він був старшим вже закінчував навчання. Світлані він одразу сподобався — серйозний, з головою на плечах.

Тішилася: у дочки тепер надійний чоловік, опора. Навіть якщо народить, не одна залишиться.

Так і сталося: Аліна чекала дитину. Діма одразу запропонував руку та серце, зіграли шикарне весілля.

Половину грошей дали його батьки, половину – Світлана, ще й путівку на курорт молодим подарувала.

– Дімо, підемо прогуляємось, — запропонувала Аліна.

– Ага, давай. Погода чудова, та й нове кафе відкрили поряд. Зайдемо, перекусимо, — усміхнувся чоловік, погладжуючи її животик.

Погуляли у парку, погодували голубів, потім зайшли до кафе. Тільки сіли — Аліна зблідла.

– Що з тобою? — насторожився Діма.

– Мама… — коротко кинула вона.

За два столики сиділа Світлана з незнайомим чоловіком.

– О, точно! — Діма обернувся.

Світлана помітила їх, зніяковіло посміхнулася.

– Ходімо привітаємось. Хто це з нею? — почав Діма.

– Не підемо. І дивитися не хочу!

— Аліна різко встала і вибігла надвір.

Діма розрахувався, наздогнав її. На тротуарі Аліна вже з’ясовувала стосунки з матір’ю:

– Хто це такий? Ти забула, що скоро будеш бабусею?

– Алінко, ти ж доросла. Я тебе виростила, хіба мені не належить своє життя?

Діма тактовно втрутився:

– Все гаразд, Світлано Вікторівно?

— Дімочко, та нічого…

– Ходімо! – Аліна схопила чоловіка за руку і майже побігла.

Аліна звикла, що мати належить лише їй. Навіть не думала, що у Свєти може бути чоловік. Але Світлана всі ці роки ні з ким не зустрічалася — боялася реакції дочки.

Поки два роки тому до неї не став залицятися начальник, Ігор Васильович. Він подобався Світлані давно, але вона не робила кроків. Коли він виявив інтерес, здалася.

Вони почали зустрічатись. Ігор навіть кликав її до себе. Світлана відмовлялася, але зрештою погодилася. Як сказати Аліні – не знала. І тут така зустріч… Невдала.

Потім Світлана дізналася, що чекає дитину. У сорок три — пізно, звісно. Але про аборт думати не стала. Ігор тріумфував — дітей не мав, а тут або син, або дочка.

Після кафе Аліна припинила відповідати на дзвінки. Світлані новини розповідав тільки Діма.

А потім нова несподіванка – зустріч у консультації. Після цього Аліна взагалі уникала спілкування, блокувала номери, ігнорувала повідомлення.

Про народження онуки Світлана дізналася від зятя.

– Дівчинка, 53 см, 3200! — радісно сказав Діма.

– Вітаю! Чи можна ми приїдемо? Дуже хочу побачити, — мало не плачучи, прошепотіла Світлана.

– Спробую умовити Аліну.

Але та відмовилася. Світлана переживала, хоч сама була на шостому місяці, а лікарі забороняли хвилювання.

Через чотири місяці Світлана народила дівчинку. Написала Аліні, що вона тепер має сестру. У відповідь – тиша. Лише Діма надіслав букет і зателефонував.

Минали роки. Дівчатка росли.

Аліна з Дімою назвали дочку Олександрою. Світлана з Ігорем — Настею, на честь бабусі. Діма іноді надсилав фото: «Перший зуб!» або «Сама пішла!»

Світлана сподівалася, що до першого класу Аліна пом’якшиться. Але та трималася стійко — хоча начебто й приводу ображатись не було.

На день народження семирічної Саші Світлана зателефонувала Дімі:

— Приїжджайте до нас із Сашенькою. Дуже чекаємо.

— Постараюся вмовити…

Увечері Діма передав запрошення.

– Не поїдемо, – відрізала Аліна.

– Але ж це твоя мати і сестра, — намагався переконати чоловік.

– Вона зрадила мене. І цю дівчинку я бачити не хочу.

Так і жили – паралельно. Світлана з Ігорем — у котеджі за містом, Аліна з Дімою — у спальному районі.

Іноді через знайомих Аліна чула: “У лікарню потрапили”, “У Насті температура”.

Десь у глибині душі хотіла приїхати, обійняти, як раніше. Але ревнощі і злість сильніші.

Перші дні вересня: Діма взяв відгул, щоб супроводжувати Сашу у перший клас престижної школи з акцентом на англійську мову.

Урочистий дзвінок, слова підтримки та побажання успіхів супроводжували цей важливий день.

– 1 “А”! – Оголосила вчителька.

– Наша! – тихо прошепотіла Аліна, ведучи доньку до класу.

У натовпі батьків раптом з’явилася Світлана. Миттю їх погляди зустрілися.

Аліна не змогла стримати емоцій, кинулася до матері, і потоки сліз, які довго стримувалися, нарешті прорвалися. Світлана міцно обійняла дочку, немов у дитинстві, і в цей момент весь біль та образи ніби розчинилися.

Висновок: Ця історія нагадує про те, як важливо зберігати зв’язок між поколіннями, попри випробування та непорозуміння.

Прощення та любов здатні подолати навіть найскладніші життєві ситуації.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!