— Мамо, ти 15 років провела в Італії. Приїхала оце вперше. Ні копійки нам не вислала. І все, що ти принесла двом своїм онукам, яких бачиш вперше, — це, вибач, банани і сирок?

Я дивилася на свою маму, не вірила своїм очам. Вона щебетала, розповідала, як їй було важко жити й працювати, як вона рада нас бачити, познайомитися з онуками.

І що збирається через тиждень полетіти на Мальдіви, а потім купити в Україні квартиру собі та ще дві, щоб здавати їх в оренду.

Я мовчала, намагаючись вгамувати всередині себе злість, що починала підніматися і закручуватися у вихор.

— Доню, ну що ти таке кажеш? Я дуже важко працювала багато років. Ви ж тут не голодували, чоловік твій працює, квартира є, нащо вам мої гроші були?

Я подивилася на неї й відчула, як у мені щось ламається.

— А на Мальдіви ти, значить, летиш? — запитала холодно.

— То інше. Я ж заслужила! Стільки років без відпочинку, на чужині, без рідних, без свого куточка!

Я усміхнулася — так, як усміхаються, коли вже на інші емоції сил немає.

— А я не заслужила? Я тут сама росла без матері, поки ти “гарувала”, але якось гроші на свої розваги ти відкладати вміла.

— Ти не розумієш, доню.

— Що саме я не розумію? — перебила я її. — Що я тобі чужа? Що онуки тобі чужі?

Мама зітхнула й зробила вигляд, що не чує мене. Вона пішла до дітей, почала щебетати:

— Ну що, малята, як вас звати? Як ви живете?

Мої діти дивилися на мене. Вони не знали, хто ця жінка. Вони ніколи не бачили її раніше, не чули її голосу, не відчували її обіймів.

— Це наша бабуся? — несміливо запитала донька.

Я хотіла щось сказати, але не змогла.

— Ну звісно ж, бабуся! — захоплено вигукнула мама. — Я ж вас так любила всі ці роки!

Я ледве стримала гіркий сміх.

— Любила? Як? Думкою?

Мама закотила очі.

— От не починай. Я ж тобі квартиру залишила!

Я зітхнула.

— Ти залишила мені половину квартири, яка й так була моєю. Половину, мамо! І то, щоб совість трохи заспокоїти.

Мама знизала плечима.

— Ну, вибач, якщо ти цього не оцінила.

Я подивилася на неї — красиву, доглянуту, з дорогим манікюром і сумкою, яка коштувала більше, ніж наша місячна оренда дачі влітку. І зрозуміла, що більше не хочу нічого пояснювати.

— Як мої діти назвуть тебе бабусею, якщо ти з мого підліткового віку не була мені матір’ю?

Мама аж відсахнулася.

— Доню, ну навіщо ти так?

— А як? Як треба? Усміхатися? Робити вигляд, що все добре? Що всі ці роки не залишили в мені дірку?

Мама закусила губу.

— Я не знаю, що ти від мене хочеш.

— А я не знаю, що ти хочеш від нас. Щоб ми раділи тобі, як рідній людині?

— Та я ж рідна!

— Ні, мамо. Рідність — це роки, це підтримка, це любов, а не банани й сирок після п’ятнадцяти років розлуки.

Вона нічого не сказала. Лише взяла сумочку й пішла до виходу.

— Ну, як знаєш.

Я не зупиняла її.

Скажіть мені — чи я справді жорстока? Чи правильно я зробила, що не змогла прийняти її, як рідну? Чи мала б я закрити очі на всі ці роки й просто вдати, що нічого не сталося, спробувати налагодити спілкування?

Джерело