– Мамо, тату, познайомтеся: це Емілія, – сказав я на порозі їх квартири.

– Дуже приємно, – привітно відповіла вона, простягаючи руку.

Мама, на хвильку затримавшись, потисла її, але вже в наступну мить окинула дівчину уважним поглядом.

– А звідки ви родом, Еміліє? – здавалося, що питання впало, як грім серед ясного неба.

Я відчув, як холодний піт пробігся моєю спиною. Цього питання я боявся найбільше, адже знав, що воно для моїх батьків значить.

– Із невеликого села на Львівщині, – без жодного вагання відповіла вона.

Мама швидко відвела погляд, а батько зітхнув, ніби почув найгіршу новину. Відчуваючи напругу, я зробив крок уперед:

– То що? Вона не просто з села. Емілія – прекрасна людина, вона працює в успішній компанії, має купу ідей і амбіцій!

– Борисе, ти ж знаєш наші принципи, – почала мама. – Ти живеш у місті, і твоє майбутнє – теж міське. Як можна обирати дівчину, яка… ну, ти розумієш.

Емілія кинула на мене короткий погляд і, всупереч очікуванням, усміхнулася.

– Пані Олено, дозвольте запитати: чи ви хоч раз були в селі? Чи бачили, як важко працюють люди, які там живуть? Чи розумієте, скільки в них мудрості і сили?

Моя мати розгублено дивилася на неї, а я зрозумів, що ось-ось почнеться щось важливе.

– Ми не про це говоримо, – втрутився батько. – Просто для нас важливо, щоб наш син будував своє життя тут, у місті.

– І хіба село – це вирок? – тепер Емілія говорила вже з легким викликом. – Я згодна, що наше життя різне, але що це змінює, якщо ми кохаємо одне одного? Чи ваше правило про “міських дівчат” настільки важливе, що Борис має бути самотнім тільки через це?

Я мовчав, не знаючи, чи підтримати її, чи спробувати якось згладити конфлікт. Але батьки вже виглядали ошелешеними.

– Борисе, – голос мами став суворим, – ти розумієш, що ми хочемо для тебе найкращого. Це не через упередження, просто ми знаємо, як важко буде поєднати такі різні світи.

– Мамо, тату, – я зібрався з духом. – Ви завжди говорили про важливість сім’ї. Але хіба це родина, якщо ми закриваємо двері перед тим, хто важливий для мене? Емілія – це не просто дівчина. Вона людина, яку я хочу бачити поруч усе своє життя.

Тиша була довгою. Здавалося, що повітря стало густим, і в ньому можна було відчути кожну емоцію, кожен нерішучий крок думки моїх батьків.

Це була непроста зустріч, але я радий, що вона відбулася. Після того обіду мої батьки змінилися. Не одразу, звісно. Їм довелося чимало подумати, багато розмов було проведено. Емілія, зі свого боку, зробила все можливе, щоб довести їм: вона не просто “дівчина з села”. Вона – їхній шанс на нового члена сім’ї, який внесе радість, теплоту і підтримку.

Зараз ми плануємо весілля, і хоча батьки ще інколи дивляться на нас зі стриманою настороженістю, я бачу, що їхні серця пом’якшуються. Адже зрештою, важливо не те, звідки ти родом, а ким ти є.

А як ви думаєте, чи легко змінити усталені переконання? Чи доводилося вам боротися за своє кохання? Поділіться своїми історіями, цікаво дізнатися ваші думки!

Джерело