На вечір почала збиратися гроза, а з обіду вже парило. Чорна хмара повільно насувалася, закриваючи сонце. Ось-ось зовсім потемніє й лине дощ.

Марина вибігла у двір і спішно почала знімати висохлий одяг. Перші великі холодні краплі лягли на її плечі і вибілені сонцем простирадла, залишаючи темні мокрі плями.

– Хоч би граду не було, холодом віє, – подумала Марина, і гукнула синові, який грався на вулиці:

– Олежику! Тато наш ще не приходив?! Давай біжи швидше додому, бо град буде, глянь небо яке чорне!

– Тато у дядька Василя сидить, не хоче додому йти! – гукнув пробігаючи повз матері Олежик, а потім уже з ґанку сказав: – Вони там гульбанять знову, тітка Марія свариться, додому тата жене, а він не йде…

– От же ж упертий! – Марина сердито збирала з мотузки одяг. – Казала ж йому – коли ж ти тільки наїсися. І нормальний мужик, коли не гульбанить, так ні, найде на нього щось!

Вона склала в тазик цілу купу чистого, пахнучого сонцем і свіжістю випраного одягу і пішла в хату.

Десь вдалині блиснула блискавка, потім гримнуло розкотисто, але дощ так і не пішов, гроза видно йшла.

– Мамо, а ти від тата знову двері на засув закриєш, так? – Олежик відкусив бутерброд з ковбасою і запив солодким чаєм.

Смачно! Очі Олежика зовсім уже втомлені, та й не дивно – з самого ранку він по вулиці гасав з хлопцями.

– Не від тата, Олежику, а просто замкну, щоб він знав, як гуляти до ночі. Ми тут що з тобою, з відкритим навстіж будинком спати ляжемо? А раптом хтось чужий зайде, а ми тут одні з тобою? А папка нехай у літню кухню йде, не вперше йому!

Стемніло, Марина лягла поруч із мирно сплячим синочком і незабаром теж задрімала.

Прокинулася вона від якогось гуркоту, потім поряд засяяло… Спросоння не розібрала, в чому справа, спочатку подумала, що гроза. Але хтось уже відкрив двері до хати.

Обдавало жаром, пахнуло димом…

У вікно було видно, як сяяло марево над літньою кухнею! Марина, в чому була, схопила напівсонного Олежика.

Хтось обрав їх із відра водою. Марина віддала Олежика сусідам, які всі прибігли, і кинулася до кухні.

– Юрко-о-о, пустіть мене, там же ж Юрко, чоловік мій!

– Тримай її, куди лізеш, вже покрівля лежить! На будинок перекинулося, намагалися зупинити, та ніяк – вітер розніс! – галасували люди.

Хтось тримав Марину, вона спочатку рвалася до кухні. Потім зрозуміла, що все пізно немає нічого більше.

І чоловіка її немає…

…Марина як стояла, так і сіла на землю. Олежик одразу вибрався з чужих рук і до матері притулився.

Вона гладила його по голові, заспокоювала сина.

Марина колихала і колихала на руках Олежика, байдуже дивлячись навкруги.

От і скінчилося її щасливе і тихе життя…

До ранку все закінчилось, Марину й Олежика повела до себе баба Катя, далека родичка.

Марина йшла, як уві сні, тримаючи сина за руку, байдуже дивлячись перед собою. Баба Катя хвіртку відчинила.

– Чуєш, дорогенька, у тебе синок живий, дякуй Богові за це. У тебе є, для кого жити, так що не впадай у смуток краще…

У баби Каті хата була маленька, тісна. Марина потихеньку отямилась. Олежик їй заціпеніти не давав, балакав весь час…
– Мамо, а дядько Василь гульбанити кинув. Тітка Марія сказала, що тата нашого Бог так покарав, що гульбанив і тебе довів. А як він тебе довів, га, мамо?

Марина посадила сина на коліна.

– Олежику, не слухай нікого, немає в нас тепер тата, недобре про нього погано говорити…

– Ти не подумай нічого, мені з вами добре, але тісно у мене дуже, – завела якось розмову баба Катя. – А біля річки хата порожня стоїть, вже п’ять років, як Ігорівни не стало, а так вікна й закриті, видно не потрібна вона спадкоємцям. Ми тут із жінками порадилися – будинок міцний, теплий, грубка є. Шибки цілі, та й у будинку Ігорівни, як за життя її все залишилось – і перина, і каструлі зі сковорідками. Може ви, поки що там поживете, а далі видно буде? Ти тільки не ображайся, вирішуй, ну так що, підеш туди?

– Піду я, тітко Катерино, та я й не ображаюся, скільки ж вам мороки тієї терпіти з нами, – погодилася Марина.

Та й справді, яка тепер різниця?..

…Хата Ігорівни Марині та Олежику сподобався. Дошки з вікон зняли, підлогу вимили, і будинок ожив, наче чекав на них. Хата простора, у шафах одяг, посуд. Марина до фото, що на стіні висіло, підійшла, з фото на неї Тамара Ігорівна дивиться.

– Вибачте, Тамаро Ігорівно, що без дозволу до хати зайшли, та йти нам більше нікуди, – просто сказала, дивлячись на фото, Марина. – Можна мені із сином пожити у твоєму домі? Якщо не можна, ми з Олежиком одразу підемо.

– Мамо, ти що, думаєш вона нам відповість? – здивовано пошепки спитав Олежик.

– Звичайно відповість, – теж тихо прошепотіла синові Марина.

Скрипнули двері за спиною, Марина подумала – ну все, видно це двері в хату відчинилася. Випроваджує видно гостей непроханих Ігорівна. Ну так що робити, значить, не можна залишатися.

Марина обернулася і раптом усміхнулась, вперше, відколи чоловіка втратила і дах над головою.

Так тепло на душі Марини стало.

Це не двері в хату відчинилися, а одна за одною відчинилися дверцята шафи і буфета. Немов Ігорівна дозволяла їм жити тут і всім користуватися.

– Мамо, вона і справді нам дозволила! – із захопленням вигукнув Олежик.

Він підійшов до стіни, на якій була фотографія хазяйки будинку.

Маленький, серйозний, став перед нею, і подякував:

– Дякую тобі, бабусю Тамаро, ми тут добре житимемо, нічого не псуватимемо, я обіцяю!

Марина розсміялася і обійняла сина,

– Ну що, мій маленький чоловіче, давай тут влаштовуватись!

Хоч у Ігорівни багато чого в будинку й було, але від одягу, що люди приносили, Марина не відмовлялася, вона була дуже вдячна.

Особливо за дитячі речі, адже Олежик ще маленький, а в будинку всі речі тільки на дорослих.

Перезимували Марина з Олежиком в хаті, звикли.

Весною Марина город перекопала, посадила всього потроху. Для них город велика підмога, на зиму можна добре запастися.

Обжилися Марина з Олежиком, в будинку чисто, затишно, та й у дворі порядок.

Потихеньку і їхнє життя починає налагоджуватися. Тільки одного разу біля будинку машина якась зупинилася…

– Мамо, там якісь дядьки приїхали, – син прибіг у хату. – Вони дуже здивувалися, що ми тут живемо!

Марина якраз варила борщ. Вона витерла руки рушником і здивовано глянула на сина.

– Що ще за дядька? – пробурмотіла вона і вийшла на ґанок.

– Доброго дня! – привіталась Марина з чоловіками.

Вона не знала, хто це такі.

– Здрастуйте, – відповів один із чоловіків і здивовано глянув на Марину. – Вибачте, а що ви в моєму домі робите? Це будинок моєї тітки Тамари Ігорівни. А ви хто така?

– Я її племінник Анатолій, – сухо представився старший чоловік. – Я хату продаватиму, агента ось привіз, будемо дивитися все…

Марина застигла в дверях від несподіванки.

Олежик вибіг і притулився до матері. Вигляд у них був такий, що чоловік криво усміхнувся.

– Добре, я ж не зовсім вже байдужий якийсь… Через два тижні приїдемо, щоб вас тут не було, – і чоловік раптом підморгнув Олежику темним, недобрим оком, але той не злякався.

Він вийшов уперед і загородив собою матір.

– Бач! – прикривши рота рукою, неприємним фальцетом засміявся племінник колишньої хазяйки. – Бач, захисник мамчин, ох який!
Машина поїхала, а Марина сіла на ґанку, обійнявши Олежика.

От тобі й на, тільки вона зраділа, що в них наче життя налагоджується, а тут і господар з’явився…

Ну а що дивуватися, він і справді господар, куди ж подітися…

Весь вечір Марина похмура ходила, думала, як їм тепер бути.

– Мамо, а ти хоч бабусі Ігорівні сказала, що хату хочуть продати? — раптом спитав Олежик.

– Ну ти й придумав! – Марина скуйовдила синові волосся.

А потім заварюючи чай на кухні, Марина почула якесь бурмотіння. Вийшла з кухні, до зали підійшла – Олежик стояв перед фото Ігорівни і розповідав…

Розповідав, що дядьки якісь приходили, їх із хати виставляють.

– Що нам робити, бабусю Ігорівно? – щиро запитував він.

Час швидко летів. Марина так нічого і не придумала, а через два тижні знову приїхав Анатолій з агентом і покупцем.

– Ви ще тут?! – Анатолій скривився, обернувся до покупця. – Це тут у нас погорільці, пустили їх тимчасово, щоб за будинком дивилися.

Покупець примружився,

– Щось погано вони дивляться. Будинок ваш весь покосився, дах сповзає, ви мене обманути вирішили, хочете мені мотлох замість обіцяної міцної хати впарити? Не вийде! – покупець гримнув сердито хвірткою і пішов до машини.

Марина здивувалася, на будинок глянула – і справді весь кривий, а начебто так не було…

Олежик рот рукою прикрив, сміється:

– Бабуся Ігорівна дивує, видимість зробила, що будинок старий, допомагає вона нам!

Анатолій блиснув очима і вони з агентом кинулися за покупцем:

– Зачекайте, тут якесь непорозуміння!

Вони сіли в машину і поїхали.

– Мамо, а бабуся Ігорівна сказала в підвалі є щось нам на допомогу, – раптом заявив Олежик.

– Що ти, синку, таке говориш? Як це сказала? Хіба вона може сказати?
– Ну, не знаю, я стояв, на її фото дивився і почув, не знаю як, мамо! Давай я в підвал сходжу і там подивлюся? – запропонував Олежик.

Відкрили люк, Олежик заліз, а там якісь старі банки з варенням і з огірками. Він довго там все оглядав, вже вилазити хотів, і раптом гукнув:

– Мамо, я наче знайшов! Дивись! Він виліз, тримаючи у руках банку, а в банці скручені купюри.

Марина так і присіла на табуретку.

– Олежику, так це ж наш порятунок! Тепер ми з тобою самі будинок викупимо, дякую, Тамаро Ігорівна за твою доброту!

Через кілька днів знову прибіг Анатолій з агентом. З ними був великий чоловік із маленькою донькою. Вони оглянули будинок, він їм сподобався й агент назвав покупцю ціну.

Той погодився, але тут втрутилася Марина:

– Я сама хочу цей будинок купити, я більше дам!

Чоловік здивовано звів брови, глянув на господаря запитливо, і запропонував ціну ще вище.

– Дочці моїй цей будинок сподобався, я для неї нічого не пошкодую!

Марина зрозуміла, що їм знову не пощастило – таких грошей вони не мали! Анатолій тріумфував – за будинок вдалося виручити навіть більше, аніж він припускав.

– Тепер вам точно треба виїжджати, ми їдемо оформляти документи, – сказав Анатолій на ходу.

– Зачекайте, – зупинив його новий господар будинку Валерій. – Мені для доньки потрібна нянька на літо, я купив будинок для того, щоб Софійка на свіжому повітрі була літом. Може ви погодитеся ще тут пожити? Я добре заплачу? – звернувся Валерій до Марини.

І Марина погодилася. Цей чоловік із сумними очима та його маленька донька Софійка, незважаючи ні на що, були їй симпатичні.

А головне – вони можуть поки що залишитися із сином. За цей час Марина пригляне їм з Олежиком інший будинок, адже у них тепер є гроші!

Софійка з татом через два дні приїхали з речами, Валерій пробув з ними усі вихідні і поїхав у місто, а маленька Софійка залишилася.

Вона за ці дні подружилися з Олежиком і навіть не засмутилася, що тато поїде до наступних вихідних.

Все літо Софійка з Олежиком були нерозлучні. Валерій приїжджав у п’ятницю, привозив продукти, гостинці та подарунки дітям.

А потім, одного разу, він привіз гарний букет квітів для Марини – на знак подяки за Софійку. Марина вже знала, їй Олежик одного разу сказав по секрету, що Софійка не має мами.

Вона сама не помітила, як стала чекати на приїзд Валерія і сумувала, коли він їхав…

Якось Марина випадково почула розмову Олежика з Софійкою.

– Софійко, а твій тато добрий, а тобі моя мама подобається?

– Подобається, вона дуже добра і красива!

– А давай їм скажемо, щоб вони побралися, от буде класно, га Софійко? – не вгавав Олежик. – У нас тоді буде і мама і тато!

– Давай! – зраділа дівчинка.

…Коли Валерій зробив пропозицію Марині, вона не роздумуючи погодилася.

З фото на стіні на них дивилася Тамара Ігорівна, і раділа їхньому щастю.

Через рік у Марини та Валерія народився ще один синок – Славко.

Чудова родина у них вийшла – і діти, і дорослі були щасливі…

КІНЕЦЬ.