– Після весілля зможете жити у квартирі бабусі, – казала Людмила синові, – вона вже старенька і сама з побутом погано справляється, тому ми з батьком за нею доглядатимемо.

– А вона не проти? – сумнівався Льоша.

– Бабуся у нас непередбачувана, запросто може відмовитись.

– Я це вже пропрацювала, ми зробимо зараз ремонт у твоїй кімнаті, і чудово житимемо втрьох, – заспокоювала вона сина.

– Тож можеш потішити Марину розв’язанням квартирного питання.

Льоша сам був радий, і наречену порадував – тепер їм не доведеться винаймати житло. Відносини з батьками були хороші, але молодим хотілося відчути себе самостійними та незалежними, тож пропозиція жити у бабусиній квартирі здавалася їм справжнім порятунком.

– Взагалі, я не дуже рада таким змінам, – бурчала Антоніна Петрівна після переїзду до дочки та зятя. – Вважаю, що онуки після весілля могли б жити зі мною.

– Ти що, в молодості себе не пам’ятаєш? – заспокоювала її Люда.

– Та тобі з нами веселіше буде, а молоді нехай окремо живуть, вони й ремонт у квартирі під себе зроблять.

Антоніна Петрівна онука дуже любила, тож на переїзд погодилася, але не думала, що жити з донькою та зятем виявиться настільки не просто.

Вони були людьми добрими та тямущими, але звикла вона жити сама, і бути собі господинею. А тепер доводилося підлаштовуватися під їхній розпорядок дня, та режим харчування.

І сусідки залишилися в рідному дворі, а тут навіть поговорити не було з ким. Стала пенсіонерка у гості до онука заходити, та спілкуватися з давніми подругами на лавці.

– Сумуєш за своєю квартирою? – питали її ровесниці. – Воно і зрозуміло, все життя тут минуло, а на старості років опинилася в чужому будинку.

– Так для онука краще, – сумно відповіла вона.

– А той будинок для мене не чужий, там моя донька, і робить все для мене, готує і прибирає.

– А твій внук з дружиною такі жваві, – рапортували сусідки.

– Як заїхали, так ремонт відразу затіяли, меблі нові постійно тягають.

Ремонт у квартирі Антоніну Петрівну справді вразив, настільки все виявилося красиво, затишно та модно. Льоша з гордістю розповідав про виконані зміни, Марина готувала частування, а пенсіонерка зітхала, і щоразу не хотіла повертатися до свого нового будинку.

– Мені здається, твоя бабуся шкодує, що переїхала, і сумує за своєю квартирою, – сказала Марина чоловікові після чергового візиту родички.

– Її можна зрозуміти, тут більшість її життя пройшла. А якщо вона захоче повернутися, що ми робитимемо?

– Не хвилюйся, у нас же домовленість, – заспокоював її чоловік. – До того ж ми стільки праці вклали в ремонт, зараз малюк з’явиться, і матиме свою кімнату.

Марина хотіла вірити чоловікові, але на душі було не спокійно. Бачила вона, з якою тугою Антоніна Петрівна все оглядає, і йти назад не хоче, та сперечатися з чоловіком не хотілося.

– Не можу я разом з вами жити, – впевнено сказала Антоніна Петрівна дочці через три місяці. – Душно мені тут, додому хочу, і місця собі не знаходжу.

– Мамо, так не можна, ми ж домовилися, – намагалася переконати її Людмила. – До того ж діти вже обжилися там, усі подаровані на весілля гроші вклали у ремонт, не треба заважати молодим.

– Ну, звичайно, а я, виходить, усім заважаю, і місця мені ніде немає, – ображалася Антоніна Петрівна. – Хай би почекали, все одно за заповітом квартиру онуку залишу, а зараз маю повне право там жити.

Людмила спробувала ще раз поговорити з матір’ю, наводячи докази, але все марно. Вони з чоловіком навіть у санаторій її відправили, щоб відволіклася, і змінила думки, але нічого не допомагало. Після повернення вона заявила, що збирається найближчим часом повернутись до себе додому.

– А Льоша з дружиною, яка на малюка чекає, куди підуть? – перебувала на межі розпачу Люда. – У нас місця зовсім мало, навіть ніде до ладу зробити дитячу зону.

– Не знаю, хай до батьків Марини йдуть, чи квартиру винаймають, а я маю повне право жити у своїй квартирі, – впевнено говорила Антоніна Петрівна.

– Якщо зовсім нікуди йти, нехай поки що зі мною поживуть, тільки до появи дитини їм треба з’їхати, я хочу жити в тиші та спокої.

– Може, скажеш, чим ми тебе не влаштовуємо? – нервувала Люда. – Живемо мирно, все необхідне в будинку є, готую та прибираю я сама, під час хвороби тебе доглядаю. Що тобі ще треба?

– Стіни тут чужі, – виправдовувалася Антоніна Петрівна. – А там – свої, от і тягне мене до рідного дому, навіть ночами сниться.

Марина плакала, дізнавшись про повернення бабусі додому, та її рішення виселити їх із квартири. Льоша переживав, дружину заспокоював, і різні варіанти обмірковував, як краще вийти з цієї ситуації.

– Ми стільки праці, грошей та часу на ремонт витратили, – заголосила жінка. – Все під себе зробили, а тепер як бути?

– Я обов’язково щось придумаю, ти тільки не хвилюйся, – намагався не падати духом Льоша, хоча йому самому було погано від того, що відбувається.

– Єдиний варіант, який я можу запропонувати: бабуся повертається у свою квартиру, а ми перебираємось до неї, – казала Людмила синові. – Ви заїжджаєте в нашу квартиру, і живете в ній, а коли бабусі не стане, тоді далі вирішимо, як бути.

– Ага, ми зараз тут облаштуємося, а бабуся вас з батьком вижене, і що далі робитимемо? – не міг заспокоїтися Льоша. – У нас скоро син буде, і ми не зможемо з немовлям мотатися за різними адресами.

– Інших варіантів у мене немає, ти сам чув, вибору немає, – міркувала Люда. – Тому я пропоную спробувати, а далі, як вийде.

Антоніну Петрівну такі перспективи не дуже втішили, але відмовити дочці та онукові вона не наважилася, тому нехотя погодилася. Людмила з чоловіком перевезли свої речі до матері, а у свою квартиру перетягли речі молодої родини.

– Сподіваюся, твої батьки зможуть ужитися з бабусею, інакше в нас залишиться останній варіант – їхати до моїх батьків, – сумувала Марина.

– Але вони живуть далеко від міста, а там ще й молодша сестра з ними, тож про спокій доведеться забути.

Льоша теж сильно переживав, чудово знаючи про непростий характер бабусі. Вона не звикла йти на компроміси, а проявом кохання вважала моралі, а не турботу.

– Ти знову не туди повісила рушник, – вичитувала Антоніна Петрівна дочці. – А Іван взуття постійно розкидає, ти прибрала б за ним.

– У тебе мати з віком стала ще більш вимогливою, – часто сердився чоловік. – Вона вичитала мене за три ложки цукру, замість двох. При тому, що цей цукор я сам купив. Я таке кіно довго не зможу виносити, що робитимемо?

– Прийдеться потерпіти, не можемо ж ми ганяти Льошу постійно, – виправдовувалася Людмила.

Синові батьки не скаржилися, і взагалі, цю тему не порушували, розуміючи, що в них із Мариною і так багато турбот після появи Микити. Онука вони любили, та задаровували подарунками.

– Вам робити нічого, такому малому стільки грошей на подарунки витрачати, – бурчала Антоніна Петрівна. – Час не спокійний, краще б відклали кошти.

Через кілька місяців постійного бурчання та причіпок, першим не витримав Іван. Він поставив Люду перед фактом, що повертається жити додому, тому що не в змозі більше терпіти безглуздий характер тещі.

Людмила була дуже засмучена, хоч і розуміла свого чоловіка, їй і самій жилося не просто. Вона була в розгубленості: чи залишатися в матері, чи піти за чоловіком.

І тільки Антоніна Петрівна сиділа задоволена в новому кріслі, дивлячись улюблений серіал, періодично оглядаючи своє житло і, посміхаючись, думала: «Який все-таки хороший ремонт».

КІНЕЦЬ.