— Мамо, та звідки в мене гроші? У мене ледве на їжу вистачає. Віддай батька в дім для людей похилого віку. Тобі ж краще буде!

— Сину, допоможи! У батька напад стався. Тепер до кінця своїх днів не встане.
— У мене важливі переговори, мені ніколи. Та здай ти його в пансіонат якийсь…

***

Часто, виходячи зі своєї квартири на третьому поверсі, я чую свою сусідку, Ганну Іллівну. Вона мешкає на п’ятому поверсі.

Їй 70 років. Ганна Іллівна тягне одну, а частіше дві сумки з продуктами. Чую, бо її саме чути з самого низу першого поверху по човгаючій ході та важким зітханням.

Ганна Іллівна часто зітхає, робить перерви через кожну половину прольоту та зупиняється відпочивати. Якщо зустрічаю її, завжди допомагаю донести сумки до квартири.

Вона відчайдушно дякує мені, притискає руки до серця і починає ритися в одній зі своїх сумок. Дістає звідти, зазвичай, або м’яту цукерку, або яблуко.

Я відмовляюся, але завжди беру частування. Бачу, як їй приємно.

Ганна Іллівна ще раз зітхає, витирає лоб маленькою чистою хустинкою, поправляє окуляри і зникає в глибині своєї квартири.
Ми, нові мешканці будинку, не знаємо багатьох нюансів.

Дивлячись на Ганну Іллівну я була впевнена, що вона самотня жінка. Без родичів, дітей та онуків.

Виявилось, що я помилялася. Якось, у хвилину одкровення Ганна Іллівна розповіла мені свою історію…

***
— Аня! Аню! Виглянь! Дмитро приїхав! — кричала маленька дівчинка, дивлячись у відкрите вікно на другому поверсі. З вікна миттю з’явилася світлоока дівоча голова, покрутилася ліворуч і зникла. За хвилину з під’їзду вийшла невисока худенька дівчина і побігла убік, куди вказувала дівчинка.

— Дмитро, Дмитро! — вона щосили побігла назустріч хлопцеві у військовій формі…

Вони одружилися за півроку. Знайомі були зі школи, зустрічалися із десятого класу. Аня проводила Дмитра в армію та чекала два роки. Писала щодня. От і дочекалася.

На весіллі наречена була, як янголятко, а у нареченого від щастя трохи дурнувате обличчя. Після весілля молодята спочатку винаймали кімнату.

Потім, коли померла бабуся Дмитра, переїхали до її однокімнатної квартири. Незабаром народився первісток, син Гриця.

Квартирка була невелика, але вони були такі щасливі, що не помічали цього. Аня та Дмитро завжди знали, що все у них ще попереду. Просто треба потерпіти. А кому легко?

Вони з чоловіком працювали не покладаючи рук. Дмитро займався ремонтом машин, був чудовим автослюсарем.

А Аня шила, працювала в ательє. Поки Грицько був маленьким, брала роботу додому.

Шила ночами, обшивала всю округу, переважно дружин місцевих начальників. Маленький Гриця часто грав із клаптями одягу та крейдою.

Насилу заробили на двокімнатну квартиру, вибрали в районі краще, поруч зі школою. Щоб Грицьку недалеко ходити було.

Звідси він і пішов у перший клас. Цього ж року народилася його сестричка Ольга.

Радості Ані не було меж. У неї було все: сім’я, коханий чоловік та двоє чудових діточок. Вони із чоловіком працювали ще більше.

Потрібно було розширюватися, двокімнатна квартира їм була вже замала, дітям потрібна була кімната. Через три роки придбали чудову трикімнатну квартиру.

Ольга почала ходити в садок, а Аня почала працювати ще більше. Діти ростуть — зростають і запити.

***
За турботами та клопотами роки летять, як птахи. Не встигли батьки озирнутися, перше пташеня вилетіло з гнізда.

Гриця поїхав вступати до інституту. Щоб вчитися, без грошей ніяк, і на життя теж треба. Батьки вкотре затягли пояски, напружилися. Вивчили Грицю. А на той час і Ольга підросла.

Вступила до місцевого коледжу, теж все не безкоштовно. Одного вечора дзвінок від сина.

— Мати, батьку, зустрічайте. Їду не один, з нареченою!

Аня забігала, заохала, давай накривати стіл. Дмитра в магазин за частуванням. Сама фартух одягла і вперед — пироги ліпити та салати нарізати.

Приїхав син Гриця, привіз молоду наречену, з батьками познайомив. Весілля хочуть молоді.

— Ну що ж,— батько підвівся з-за столу, піднявши чарку за молодих, — буде вам весілля!

Відмтавтували весілля Гриші. Добре відсвяткували, багато грошей витратили батьки. Три дні погостював ще Грицька з молодою дружиною і поїхали.

Телефонує зрідка, коли йому. Зітхає Аня, нудьгує, а Дмитро їй:

— Ань, ну не дзвонить, отже, все гаразд у сина. Все гаразд. Було б погано, зателефонував би. А так і слава Богу.

Раптом, увечері телефонний дзвінок! Гриця дзвонить! Щастя якесь!

— Маму, тату, мені б грошей на розстрочку, на перший внесок… Не тягнемо з Інною ми… Допоможіть.

Вранці Аня з Дмитром порадилися і вирішили. Син один, молоді повинні краще за нас жити, дорослих. Допомогти треба – допомогли. І на перший внесок, і на другий… А там взагалі викупили. Зуміли.

На той час давно вже у Дмитра свій бізнес був, він добре стояв на ногах. Аня, правда, вже давно з очима мучилася. Бачила погано.

Замовлення брала рідко, відкрила невелику швейну майстерню та здебільшого керувала. Тож кошти знайшлися.

***
А тут Ольга, підросла, відучилася на економіста. Вийшла працювати, та що там її заробіток… на жіночі забаганки тільки й вистачає. А все хочеться.

Дуже Ользі машину захотілося, та не вітчизняного виробника, а не менше німецького. Батько купив машину.

Ольга задоволена, заспокоїлася. І мама задоволена, що донечка новою машиною їздить і посміхається. Ольга працює.

Після роботи хочеться з подружками погуляти. Приходить пізно, дверима іноді рипне, то музику не в той час увімкне, то вранці спить допізна, не стукни, а то перешкодиш.

Аня з Дмитром порадилися і вирішили. Що робити, виросла дівчинка, треба відокремлювати. Діти мають жити окремо від батьків.

Купили їй однокімнатну квартиру, переселили, слава Богу. Знову всі задоволені.

Якось увечері, після роботи, Ольга до батьків забігла.

— Матусю, тату, я завтра до вас із нареченим прийду. Хочу познайомити вас.

Мама знову вся в клопотах. Стіл накрили як годиться, щоб не соромно було. І ікра червона, і риба, і м’ясо. А які торти Аня пече!

Прийшла молодь. Ольга батьків із обранцем познайомила. Батьки переглянулись. Знову витрати будуть.

Донька з хлопцем сидять, одне на одного не надивляться. Бути весіллю.

Після весілля не минуло й місяця, Ольга до мами з татом прийшла з новинами.

— Мамо, тату, ми їдемо з чоловіком до Києва. Хочемо там нове життя розпочати. Що нам тут робити? Там перспектив більше. Квартиру продамо, гроші заберемо, а там іншу купимо. Якщо ви додасте, — сказала донька.

Аня як стояла, так і сіла:

— Доню, а як же ми з татом? Що ж ви всі з рідного міста поїхали, нас одних залишили… Ми ж не молодіємо, нам уже й допомога скоро знадобиться, а ми самі.

— Мамо, ну не вигадуй. Що ми маємо тепер постійно в цьому місті сидіти? Ми приїжджатимемо, відео зв’язок є, зрештою…

Поїхала Ольга та гроші, додані батьками, забрала. А Аня зовсім місця собі не знаходить.

Сумує, нудьгує, плаче ночами. Син Гриця рідко коли повідомлення напише, дзвонить взагалі рідко. І в гості не кличе. А тут і дочка поїхала.

— Мати, заспокойся ти. Діти влаштовані, все добре. Ми повинні радіти, що так у них все. Наш син не остання людина, а Ольга, як живе, всі закордони об’їздили. Радуйся, матір, — намагався втішити Аню чоловік. Аня і раділа…

***

Роки йдуть, старіють Аня та Дмитро. Не тільки волосся сиве, хвороби почали з’являтися. Діти дзвонять рідко. Онуків Аня з Дімою тільки Скайпом бачили. І то миттю…

Але що робити? Дітям ніколи, у них робота, дуже зайняті. Це у пенсіонерів часу повно, ось від неробства і нудьгують.

І все б нічого, якби не трапилося лихо… Перевтомився Дмитро, звалив його серцевий напад. Та так сильно, що у лікарні сказали, що якщо й прийде до тями, то життя його буде, як у рослини на городній грядці.

Горе в Ані, плаче, плаче. Куди податися? Звичайно, дітям дзвонити, рідним. Вони допоможуть і підтримають. Подзвонила.

Гриця сухо відповів, що роботу не може покинути. А дочка якраз із чоловіком квитки на море купили.

— Мамо, ну я чим допоможу? Ми не можемо. Гроші втратимо великі! Ти розумієш це? Та й приїду я і що? Я що, лікар? Все одно йому не допоможеш, — роздратовано говорила Ольга в трубку матері, що оніміла від горя.

— Як не допоможеш? Доню! Що ти таке кажеш? Це ж твій батько! Потрібно боротися до останнього! А ти “не допоможеш”.

Поклала Аня трубку і замислилась. Зрозуміла вона, що допомоги чекати нема звідки.

Сподіватися треба лише на себе. Взяла себе в руки і кинулась у бій. Продала свою швейну майстерню. Усі гроші пішли на лікування Дмитра.

Але вона досягла свого: не став він овочом. Але й колишнім теж не став… Забрала вона його додому і зрозуміла, що тепер їй на старість доведеться дбати про чоловіка, як про маленьку дитину.

***

Але, як то кажуть, прийшла біда. Вночі сторож в автомайстерні Дмитра заснув із цигаркою, сталася пожежа. Дякувати Богу, ніхто не постраждав.

Але будівля згоріла вщент. Одного дня Аня і Дмитро стали звичайними пенсіонерами, що живуть на копійки.

Дзвонить Аня синові, плаче в слухавку, зупинитися не може, допомоги просить:

— Синочку, ми все втратили. Як жити? А татові на ліки треба. І харчуватись йому добре потрібно. А я працювати не можу вже, та й не бачу нічого, очі зовсім погані.

Допоможи, синку…

— Мамо, звідки я візьму? Маю сім’ю, двох дітей. Здай ти його в якийсь пансіонат. Тобі ж буде легше. А в мене не проси більше, не маю грошей. Все, я на переговорах, і трубку поклав.

***

Ось таку сумну історію розповіла мені сусідка. Розповідала і ніби сама дивувалась своїм словам і не вірила.

— Ось як так вийшло, га? Ми з чоловіком все життя працювали. То навчали їх, то одружували, то купували квартири. Чому вони такі виросли? Чому, Господи? Нам довелося квартиру нашу гарну з Дмитром ю продати і купити ось цю двокімнатну квартиру на п’ятому поверсі. Щоб лікування йому було.

А я геть ледве ходжу, у мене ноги болять. Ледве на п’ятий поверх піднімаюсь… Дуже нам важко… За що нам усе це? Іноді жити не хочеться, правда.

Гриця з того часу трубку навіть не бере. Все пише в цьому ватсапі, що зайнятий. І Ольга також відмахується від мене. Я вже намагаюся і не дзвонити.

Після нашої розмови мені стало так тужливо на душі і шкода сусідку до сліз. Але чим я могла допомогти? Донести їй сумки до п’ятого поверху та сказати добре слово?

А що нам людям потрібно взагалі? І чому ми такі черстві та жорстокі до своїх близьких?

Чому ми думаємо, що ніколи не будемо старими, немічними та хворими? Що з нами ніколи не станеться нічого поганого. Але ж бумеранг ніхто не скасовував.

КІНЕЦЬ.