– Мамо, що ви робите?

– Я, ще не відкривши очей, відчула, як ковдра з’їхала з мене, і я опинилася зовсім розкритою.

Свекруха хіхікала вже в дверях і, як завжди, тікала з нашої кімнати. Її сміх ще довго лунав у моїх вухах, залишаючи після себе відчуття злості й безпорадності.

Минуло лише два тижні від нашого переїзду. Квартира була затишна, з новенькими меблями й білими шторами, які я обирала сама. Але тепер мені здавалося, що ці стіни тиснуть на мене з усіх боків.

Після того як свекруха зачинила за собою двері, я лежала, обхопивши голову руками. Сон уже не повернеться, це точно. Я дістала телефон, щоб поглянути на годинник: 7:10.

Мій внутрішній “совиний” організм протестував, нагадуючи, що я заснула лише три години тому після чергової нічної зміни.

“Що ж робити?” – ця думка крутилася в голові, поки я натягувала халат і прямувала на кухню зробити собі каву.

Два тижні тому ми з чоловіком стали жити після розпису в квартирі, яка знаходиться на тому ж самому сходовому майданчику, де і квартира матері мого чоловіка. Вона нам допомогла придбати цю квартиру, це правда.

Куплена вона вже в шлюбі, але оформлена на чоловіка, оскільки він і його мама дали на неї гроші. Але знаєте, я щось уже ніякої квартири не хочу. І те, що відбувається, викликає в мені бурю емоцій, і я не знаю, як в цьому розібратися.

Справа в тому, що я абсолютна сова і в мене нічна робота. Я працюю в міжнародній ірландській фірмі і працюю ночами. А чоловік мій їде на роботу вже о 6-й ранку.

Звичайно, я не встаю готувати йому сніданки. Його мамі це дуже не подобається. Вона ходила до нас тиждень і повчала мене. Я їй сказала, щоби не втручалася, що нас все влаштовує. Микита теж мене захищав. Але це почалося щось дивне.

Тільки-но я ввімкнула кавоварку, двері прочинилися, і у вітальню зайшла моя свекруха Оксана Василівна. У руках – коробка з печивом.

– Доброго ранку, невісточко! – промовила вона з якимось надто веселим тоном. – Дивлюсь, ти вже не спиш. Ось, принесла тобі смаколиків.

– Доброго ранку, – холодно відповіла я, навіть не обертаючись.

– Не дякуєш? Ну, добре. Як там тобі спиться ночами? Мабуть, незручно, коли чоловік іде на роботу голодний, а ти досипаєш?

Я глибоко вдихнула. Відверто кажучи, я вже не мала сил кожного разу пояснювати одне й те саме.

– Нас із Микитою це влаштовує. Ми домовилися.

– А от мене це не влаштовує, – перервала мене свекруха, сідаючи за стіл. – Як це так, дружина не готує сніданки чоловіку? Що це за сімейне життя?

Я мовчала, бо знала, що будь-які мої слова лише посилять конфлікт. Але всередині мене вирувала буря.

Після цього Оксана Василівна ще довго сиділа на кухні, розповідаючи про те, як у її часи жінки були працьовитішими, поважали традиції і чоловіків. Коли вона нарешті пішла, я не знала, чи то сміятися, чи плакати.

Увечері, коли Микита повернувся з роботи, я вирішила йому все розповісти.

– Ну послухай, це вже не смішно. Твоя мама сьогодні знову вдерлася в нашу спальню, зірвала з мене ковдру й заявила, що привчає мене рано вставати. Це ж ненормально!

Микита втомлено зітхнув, проводячи рукою по обличчю.

– Я поговорю з нею, Олю. Обіцяю.

– Ти вже говорив, але це нічого не змінило. Тепер вона вирішила, що може втручатися в наш побут. Я більше не витримую.

– Я знаю, що вона буває, ну, трохи нав’язливою. Але ж вона купила нам цю квартиру.

– І що? Тепер я маю терпіти це все? – мій голос підвищився.

Микита мовчав. Це мовчання здавалося мені найгіршим.

Наступного ранку все повторилося. Ковдра знову зникла, свекруха стояла в дверях і сміялася:

– Ну як тобі такий будильник?

Я вже не стрималася.

– Оксана Василівна, це наш дім, і ви не маєте права так поводитися.

Її усмішка зникла. Вона примружила очі й сказала:

– Ой, диви, яка смілива. Якби не я, ти б зараз жила в орендованій кімнатці.

Я ледь не вибухнула, але стрималася. Коли вона пішла, я сіла й написала чоловікові повідомлення: “Ми маємо серйозно поговорити. Або ти щось робиш із ситуацією, або я не бачу, як ми зможемо жити разом в таких умовах. І взагалі бути разом.”

Тепер я сиджу й чекаю його відповіді. Чи стане він на мій бік? Чи залишиться маминим сином? А що робити мені? Може, варто подумати про оренду іншої квартири, наполягти на переїзді й почати все з чистого аркуша?

Чи робити кардинальний вчинок – подавати на розлучення і втікати з цієї родини? Чекаю вашої поради, якоїсь думки збоку. Всім дякую заздалегідь!

Джерело