Лідія Антонівна поглядала у вікно на кухні, щоб не проґавити момент приїзду свого сина та невістки.

Два дні тому жінка взяла до себе власну онуку, за якою й мали сьогодні приїхати батьки.

Побачивши автомобіль, що під’їхав вже близько, Лідія Антонівна відразу закричала на всю квартиру:

– Оленко, тато та мама приїхали за тобою! Бігом одягайся скоріш!

Через кілька секунд на її поклик із кімнати вискочила мила п’ятирічна дівчинка в старенькому комбінезоні, на штанині якого красувалася невеличка дірка.

– Ой, мабуть, за щось зачепилася, – насупилась Лідія Антонівна, – гаразд, давай швидше, щоб твої мама й тато не встигли піднятися, – додала вона і стала одягати на внучку куртку, що вицвіла, та шапку.

З сином і невісткою жінка зустрілася біля ліфта, з якого ті вийшли обоє.

– А ми з Оленкою вже готові, дуже швидко зібралися! – бабуся відразу вирішила обрадувати дітей та простягла пакет із речами. – Ви, мабуть, поспішайте і заходити не будете?

Не дочекавшись відповіді від сина і його дружини, вона обійняла онучку і поспішила геть.

– Це що таке взагалі було таке? – Тетяна розгублено подивилася в спину свекрухи, яка раніше вирізнялася гостинністю.

– Сам нічого не розумію, – Тарас з подивом знизав плечима і глянув на п’ятирічну дочку. – Оленко, що це на тобі таке? Що це за речі?

Дівчинка посміхнулася батькові і стала рукою затуляти дірку на штанині комбінезону.

Тетяна теж глянула на дочку та її дивне вбрання.

Здавалося, вона на якусь мить втратила мову, бо й не знала навіть, що їй сказати на це все.

– Звідки це? – здивовано промовила засмучена жінка і стала розглядати пакет з речами, який їй дала свекруха.

Яке ж було її здивування, коли замість нових речей доньки вона виявила там поношений дитячий одяг, якийсь дивний і чужий.

Обличчя Тетяни дуже змінилося від гніву.

Жінка взяла в чоловіка пакет і впевненими кроками попрямувала до квартири свекрухи.

Вона довгенько дзвонила у двері, було таке враження, що бабуся відчиняти зовсім не хоче.

– Ми знаємо, що ви там! Відчиняйте швидше, мамо! – Сказала Тетяна, поперемінно дзвонячи і стукаючи в двері.

Неохоче, але Лідія Антонівна таки відчинила двері. Вона солодко позіхнула, вдавши, що нібито щойно прокинулася.

– Мамо, ви нам нічого не хочете пояснити? – З порога запитала Тетяна. – Чому Оленка виглядає дивно і на ній якесь лахміття старе?

– Чого ти так вирішила? – знизала плечима свекруха.

– Що це тоді таке? – Запитала жінка, витягаючи з пакета стару куртку з діркою на спині.

– А-а, це, – зам’ялася свекруха. – Це новий одяг.

– Новий? – здивувався вже навіть Тарас. – Але ж це старе якесь лахміття, ще й з дірками! Ми віддавали тобі дочку з іншими речами!

– Ну так, але річ у тому, що, – почала пояснювати матір.

– Бачиш, учора ми з Оленкою пішли гуляти у двір. На дитячому майданчику ми помітили дівчинку, яка була дуже погано одягнена. Наша Оленка запропонувала їй пограти разом. Вони будували замок із піску, малювали крейдою на асфальті і навіть грали в хованки. Дівчинка була дуже погано одягнена, і наша Оленка запропонувала їй свою куртку та комбінезон.

– Шапочку теж? І всі інші речі? – З недовірою запитала Тетяна. – Ось слухаю вас і думаю, що ви вигадали цю історію на ходу!

– Ні, ні, це правда! – стояла на своєму свекруха. – А потім Оленка взагалі вирішила їй віддати свої речі. Точніше, вони обмінялися.

– Де ви були в цей час, мамо? Ну як це так – обмінялися? – суворо запитала невістка. – Олена була без нагляду чи що?

– Чому? Ні, звісно! Я поряд була з нею весь цей час, – запевнила невістку Лідія Антонівна.

– Тоді чому ви не зупинили її, не відмовили? – суворо поцікавилася Тетяна. – Адже ці речі ми спеціально купували для нашої доньки!

– Знаєш, Таню, – зітхнула свекруха. – Я спочатку хотіла втрутитися, але потім подумала. Можливо так і треба. Дівчинка була дуже бідно одягнена. Та й потім прийшла її мама і подякувала нам. Там одразу видно, що зайвих грошей немає, а ви ще купите Оленці одяг, ви ж обоє працюєте і заробляєте вдвох.

Тарас і Тетяна переглянулися. Пояснення матері дуже здивувало подружжя.

– Цікаво, як! Ви нічого не купували, але вирішили, що маєте право розпоряджатися чужими речами! – Тетяна продовжувала обурено дивитися на свекруху.

Тарас вже стояв мовчки, спостерігаючи за тим, що відбувається, але його обличчя виражало розчарування та нерозуміння.

– Ну мамо, як ти могла допустити цю ситуацію? – нарешті перервав мовчання Тарас. – Ми довірили тобі свою дочку, але не дозволили роздавати усім її речі!

Мати відчула, що ситуація виходить із-під контролю і діти дуже не задоволені. Вона розуміла, що її слова звучать нерозумно, але відступати було пізно.

– Діти часто бувають добрішими за дорослих, – спробувала виправдатися жінка. – Оленка сама захотіла поділитися своїми речами. Хіба можна було її зупинити? Адже це благородний вчинок, я навпаки, пишалася, що вона у нас добра така, адже таке рішення не кожна доросла людина прийме, а тут – дитина мала.

– Благородство – це одне, а відповідальність перед дитиною – інше, – мовила невістка. – У мене відчуття, що ви просто захотіли стати благородною за чужий рахунок! Хоча, про що я, ви завжди поводилися подібним чином!

Лідія Антонівна усвідомлювала, що зробила помилку, не порадившись із батьками дівчинки.

– Гаразд, вже немає сенсу зараз про це говорити, – тихо промовив Тарас, взявши Оленку за руку. – Нам час іти.

Подружжя разом із дочкою розвернулося, щоб піти, але Тетяна ще таки ще раз повернулася до свекрухи.

– Після того, що ви зробили, я не маю взагалі більше жодного бажання давати вам дочку!

– Чому це? – насупилась свекруха, щиро не розуміючи, чому невістка так сказала.

– А ви не зрозуміли? Що на нас чекає наступного разу? Що ви вигадаєте наступного разу ще? – Сердити сказала Тетяна. – Більше вам довіри нема!

Невістка розвернулась і пішла, залишивши свекруху стояти у дверях із розгубленим виразом обличчя.

Цілих пів року мати не могла брати до себе в гості онучку свою.

Щоразу, коли вона заводила про це промову, Тетяна відповідала їй категоричною відмовою.

Лідія Антонівна не розуміє в чому вона винна. Що вона зробила не так? Невже якісь речі варті того, щоб вона могла взяти онучку до себе?

Вона щиро вважає, що зробила все вірно в тій ситуації. Хіба не так?

Джерело