— Мамо, розумієш, ти маєш дати гроші на ремонт будинку моїх свекрів, адже ми живемо з ними. Це я, твоя дочка, твоя внучка, твій зять.

— Тобі все одно, в яких умовах ми живемо? Це приблизно 700-800 тисяч гривень, ми вже підрахували. Я слухала свою дочку, яка безапеляційно пояснювала мені, чому я зобов’язана сплатити за ремонт будинку її свекрів.

Голос у неї звучав напружено, майже роздратовано, ніби я вже обіцяла допомогти, але раптом передумала і цим зруйнувала всі її плани. Я все розумію. Я давно живу в Італії, працюю там вже багато років.

Додому приїжджаю лише раз на рік, під час відпустки. В мене є своя квартира у Києві. Дочка теж має однокімнатну квартиру, яку вона здає в оренду, а виручені гроші витрачає на себе — на якісь жіночі процедури, одяг, косметику.

Очевидно, цих грошей не вистачить на капітальний ремонт будинку свекрів. І ось моя дочка заявляє, що я маю все сплатити. Ремонт, за її підрахунками, коштуватиме 700-800 тисяч гривень.

Це величезна сума. Я просто не знаю, як реагувати. З одного боку, там мешкає моя дочка з онукою. З іншого боку, це не мій дім, і я не розумію, чому маю вкладатися в нього.

— Мамо, ти ж розумієш! Ми тут живемо, це наш дім.

Я не можу виховувати дитину за таких умов. Труби течуть, стіни тріскаються, дах невдовзі провалиться. Якщо не зараз, то коли? — продовжувала дочка, посилюючи натиск.

— Але, дочко, — я намагалася говорити спокійно, хоч усередині все кипіло, — це не мій дім. Чому ремонт маю робити я, а не твої свекри?

— Бо вони не можуть! Вони мають маленькі пенсії, мама не працює, а тато підробляє, але це копійки. А ти можеш, мамо!

Ти стільки років в Італії, тобі нас не шкода? Я глибоко зітхнула. Жаль, звичайно. Але перед очима стояла картина: я мию чужу підлогу, готую їжу для інших людей, відкладаю кожне євро, щоб виплатити кредит за квартиру доньки, яку вона здає. Квартира, яка могла б бути її притулком, замість того, щоб приносити гроші на манікюр та нові сукні.

— Дочко, — сказала я трохи різкіше, ніж хотіла, — я працюю не для того, щоб вкладати гроші в чужі стіни.

У вас така квартира. Якщо вам так важко, чому ви не повернетеся туди? На тому кінці лінії запанувала тиша. Потім я почула її тихий, майже звинувачуючий голос: — Тобі просто все одно, мамо. У мене маленька дитина, мені потрібна допомога, а ти — ось так. Ти живеш своїм життям у Італії, і навіть не думаєш про нас.

Ці слова вдарили боляче, як цвяхи. Я знала, що вона не зовсім права, але відчувала, що зараз її не переконати. Вона кинула слухавку, навіть не попрощавшись.

Я вже не перший тиждень обмірковую, як вчинити. Як вирішити це питання, щоб не зруйнувати стосунки з дочкою і не дозволити їй перетворювати мене на джерело грошей для чужих потреб? За кілька днів донька знову зателефонувала. На цей раз її тон був зовсім іншим.

— Мамо, — почала вона, звучачи м’якше, — я поговорила з Сергієм та його батьками. Вони розуміють, що ти не маєш нічого платити. Але нам все одно потрібна допомога.

Ми з Сергієм вирішили взяти кредит на ремонт, але грошей на старт не вистачає.

— Тобто ти просиш гроші для вас, а не свекрухи?

— Уточнила я.

— Так, — відповіла вона.

— Але ж ми все повернемо. Це буде наша відповідальність. Просто зараз без твоєї допомоги аж ніяк. Її тон змінився, і я відчула, що вона вперше зрозуміла, як мені важко.

Ми домовилися, що я допоможу з часткою суми, але це буде кредит, а не подарунок. Але в мене залишилося запитання: чому вони відмовляються від своєї квартири у місті заради дому у райцентрі, який їм навіть не належить?

У мого зятя є брати і сестри, і ще невідомо, чи дістанеться цей будинок йому. Я все ще роздумую. Моє рішення поки що остаточно не сформувалося.

КІНЕЦЬ.