– Мамо, оце останній раз, що я відкрила тобі двері, коли ти приїхала без попередження. Наступного разу не подивлюся і на твої ці сумки з банками, з буряками чи картоплею. Я тобі скільки раз прошу, треба попереджати.

— Ну і що, що без попередження? Що я, чужа людина? Дочка має матері радіти, а не стояти з таким лицем, — мама роздратовано скидає з плеча торбу, повну якихось пакунків.

Я закочую очі й притискаю пальці до скронь. Вже бачу, як ця розмова піде.

— Справа не в тому, що ти чужа. А в тому, що я працюю, у мене свої справи, я не можу кидати все і займатися твоїми мішками!

— А хто тебе просить кидати? Я сама розберуся. Просто хотіла побачити тебе, внучку провідати. Бач, яка ти стала – ну просто кам’яна!

Вона проходить повз мене, наче так і треба, і починає знімати куртку. А я стою в дверях і думаю, що мені тепер з цим робити.

Завжди так було. Мама вважала, що вона має право заходити в моє життя без стуку. Вона не зла, не шкідлива. Просто в неї своє бачення сім’ї: мама — це головне, а всі інші мають підлаштовуватися.

Я завжди, ще з підліткового віку, намагалася виставити межі. Просила, сварилася, пояснювала, навіть не відкривала двері якось раз — вона тоді ледь не розчахнула їх з ноги, але добилася свого.

— Чайник постав, — кидає вона, витягаючи з сумки банки з домашньою тушонкою і маринованими грибами.

— Мамо, ну я ж не їм оце все, ти знаєш.

— Внучка їстиме. Їй корисно.

— Мамо, досить, Марічці чотири роки! Яка тушонка???

Я кажу це вже тихіше, бо відчуваю, як в мені все кипить. І не хочу перегнути палицю.

Вона сідає на диван, зітхає й дивиться на мене так, наче я її образила.

— Ти зовсім не та стала, дочко. Колись ти була добра, весела. А зараз — стіна. Все тобі не так.

— Я просто хочу, щоб ти поважала мій простір, мамо. Щоб попереджала, що приїдеш. Це нормально.

— Та ну тебе. Я ж з добром, ти моя рідна дитина!

І тут я ловлю себе на думці, що відчуваю провину. Наче це я щось не так зробила. Наче не вона вторглася в моє життя, а я її відштовхую.

Але ж хіба я не маю права на спокій? На своє життя?

От як бути? Як донести до неї, що це не нормально — отак без стуку заходити в моє життя? Що я не відкидаю її, а просто прошу поваги?

Бо врешті-решт, я втомилася від цього постійного відчуття, що я їй щось винна.

Джерело