Я вже не знаю, як мені жити у власній оселі. Уявляєте, що вийшло? Живу я у трикімнатній квартирі, яку ми колись придбали разом із чоловіком. Він давно пішов із життя, і квартира залишилася мені у спадок.

Місця вистачає, і мені було, чесно кажучи, самотньо. Тож коли син із невісткою почали думати про житло, я сама їх запросила:

— Живіть тут, поки не назбираєте на своє, — кажу. — Мені буде веселіше, а вам легше.

Тоді вони погодились, переїхали. Спочатку все було добре. Вони двоє працювали, порядок тримали, невістка мені навіть допомагала по господарству. Та й я була рада, що молодим трохи допомагаю.

Два роки так прожили, а потім у них народилася дитина. І ось із цього моменту в моєму житті почався хаос. Син працює, але зарплата в нього невелика.

А невістка вирішила стати кондитером і працювати з дому. Ну, думаю, молодець, шукає собі додатковий дохід. Але як це вплинуло на мене та мою квартиру — то вже зовсім інше питання.

Почалося все з кухні. Невістка зайняла її повністю. Мій холодильник, моя плита, навіть моя мийка — усе тепер належить її «робочому процесу».

Спочатку це були просто тортики до знайомих, потім з’явилися замовлення. І тепер на моїй кухні цілодобово щось печеться, змішується, розмальовується.

— Мамо, обережно, це крем – не зачепіть! — кричить вона, коли я просто намагаюся поставити чайник.

І от уявіть. Мій холодильник. Колись у ньому стояли мої овочі, домашній сир, іноді щось солодке. А тепер?

Там коробки з яйцями, баночки зі згущеним молоком, якісь маслянки, цілі блоки масла. Мої продукти стоять у самому куточку, і то часто щось випадає, як я відкриваю дверцята.

— Діано, може, щось в морозилку перекласти? — якось питаю.

— Ой, мамо, там мастика, вона не може лежати в холодильнику. Це для торту!

Ага. Мастика. Що воно таке, я й до кінця не знаю, але точно знаю, що для моєї замороженої курки там місця немає.

А мийка? Там постійно гори посуду: міксери, миски, ложки, формочки. Діана іноді сама все перемиває, але частіше це роблю я, бо не можу дивитися на той безлад. Стою і мию, а вона:

— Ой, дякую, мамо, я б і сама, але мені ще тісто замішувати.

А як вона пече — це окрема історія. Звідусіль чути запах ванілі, кориці, іноді паленого. Одного разу я зайшла на кухню, а там дим стоїть стовпом.

— Що сталося?

— Та це бісквіт трішки підгорів.

А «трішки» означає, що він просто чорний, як вугілля. Вона викинула його у смітник, і цей запах стояв у квартирі ще кілька днів.

І це я ще мовчу про її клієнтів. Спочатку вони писали їй в телефон, а тепер приходять додому. Сиджу я якось у вітальні, а тут дзвінок у двері. Відкриваю — стоїть жінка з великою сумкою.

— Я по тортик.

Діана вибігає, передає їй коробку, а я стою, як господарка ресторану, тільки чай не пропоную.

— Мамо, це ще одне замовлення. Ви ж не проти?

Що я маю сказати? Я мовчу. Але якось не витримала.

— Діано, ти заробляєш? Заробляєш. А скільки ти даєш на хату?

Вона тільки знизала плечима:

— Ой, мамо, ну в мене ж усе йде на матеріали! Я ж тільки починаю!

А сама — нафарбована, одягнена модно, і ще й новий телефон собі купила. Син трохи дає на комуналку, але це копійки. А я що?

Стою над плитою, чекаю, коли вона звільнить духовку, бо хочу спекти собі хоча б просту запіканку.

— Мамо, вибачте, ще сорок хвилин, і я все закінчу!

І так щодня. Сорок хвилин, годину, дві. І навіть уночі, бо іноді вона до третьої ранку щось робить. А я вранці йду на кухню — і вже немає сил навіть зварити собі каву, бо там знову хаос.

І що мені робити? Вказати їм на двері? І таким чином зіпсувати стосунки з сином, з невісткою? Чи терпіти далі? У своїй оселі я почуваюся гостею. Вони якось не помічають цього, або їм так зручно. А я вже виснажена. І що далі?

Джерело