-Любиш?

-Люблю, – притискаючись сильніше до Максиму, випалила Ксюша.

-Тоді йдемо до мене.

-Ось так відразу? – вдивляючись в його карі очі, запитала вона.

Максим посміхнувся і знизав плечима.

-Тобі за тридцять, мені теж, ми вільні дорослі люди, чому ні?

Ксенія втиснулася в його теплий кожушок і подивилася на нього знову. Пар від дихання огортав обличчя, осідав білими стрижнями на шапці і шарфі.

-Йдемо, – тихо відповіла вона.

-Побігли, холодно, – і вони прискорили крок.

---

Ксенія накинула шаль і підійшла до вікна. Крізь замерзле скло пробивався вогник вуличного ліхтаря.

-Я додому, мати чекає.

-Залишся. Ти ж не маленька, щоб попереджати, – Максим дотягнувся до неї і обійняв.

-Я не попередила, так не можна. Ми з нею вдвох живемо. Вона буде хвилюватися.

-Ну і йди, – буркнув він.

-Образився чи що? – Ксенія повернулася і побачила, що Максим накрився ковдрою. – Наступного разу, добре?

Максим нічого не відповів.

Вдома мати сиділа в кріслі в повній темряві, склавши руки на колінах, і стежила за повільно повзучою стрілкою на годиннику.

Ксенія, намагаючись не шуміти, роздяглася в коридорі, майже не видаючи звуків, і тихо пройшла в кімнату.

-Оксанко, – мати звернулася до дочки так, що було зрозуміло, що починається довгий монолог про те, що матір потрібно попереджати, якщо затримується, адже вона переживає за неї.

-Мамо, я спати, завтра на роботу рано вставати, я не готова до розмови, – перервала дочка.

-Якщо це серйозно, то я буду тільки рада.

Оксана застигла на мить, переставши розправляти ліжко, і повернувшись до матері сказала:

-Серйозно.

У квартирі було прохолодно. Ксенія залізла під ковдру і накрилася. Мати теж мовчки лягла до себе на диван.

-Мамо, я раптом усвідомила, що хочу сім’ю, що хочу бути коханою і любити, хочу дітей. Все хочу!

-Таак, – протяжно, з ноткою жалю додала мати.

-Його звуть Максим. Він на роботу сюди приїхав. Ми вирішили, що він повернеться додому в Одесу, влаштується там і викличе мене телеграмою. Мамо, я поїду, пробач мене. Я так хочу побачити море! Я не хотіла спочатку говорити, але не зможу поїхати просто так.

Мати важко задихала і щоб не видати себе, закрила рот рукою.

-Мені вже тридцять два, мамо, я хочу своє життя. Не хочу як…

-Як я? – різко перервала її матір. – Я виростила тебе одна!

-Віддала кращі роки свого життя, мамо, не заводь цю платівку, – Ксенія підняла подушку і накрилася нею.

-Знаєш, – в голосі матері з’явилася радісна нотка, – я познайомилася з твоїм батьком в парку. Каталися з дівчатами на ковзанах. Ну як на ковзанах, саморобні такі. І він. В формі. Повз проходив. Я голову відразу втратила.

А потім виявилося, що форму він брав у сусіда по квартирі, на якій вони жили. Запрошував мене до себе, говорив, що живе з матір’ю. Сусід з господинею завжди були відсутні… І я повірила. Повірила ось в це все: в любов, в дітей, в сім’ю, в нього. А потім він поїхав. І жінка, у якої вони жили, розповіла, що знала. А потім з’явилася ти. Я хочу, щоб у тебе було інакше.

-Я теж, мамо, давай спати, завтра рано вставати.

---

Дні понеслися з якось шаленою швидкістю. Все крутилося і крутилося, немов хуртовина, яка не бажала передавати свої права весняним краплям. І ухнуло все вниз в одну мить.

Максим поїхав. Швидко. Зім’ято. Попрощавшись на ходу з Ксенією. Вона знітилася і все більше сумувала, прислухаючись вечорами до кроків на сходовому майданчику. Вона чекала листоноші. Чекала кожен день. Все, що вона хотіла почути від матері, повертаючись додому – це одна відповідь: прийшла чи ні. Телеграма.

Сонний стан дочки було списано матір’ю на серйозні переживання. Якби…

-Нудить? – запитала мати у дочки якось вранці.

-Так, трохи, я погано спала.

-Дитина у тебе буде…, – мати промовила це якось приречено і сіла на диван, схрестивши руки на колінах. Ця ситуація була їй так знайома.

Ксенія подивилася на матір і, розгубившись, не знала, що сказати. На наступний день в жіночій консультації їй все підтвердили.

-Мамо, ну що ти говориш, кому я напишу, на село дідусеві? Я не знаю його адреси. Прізвище мигцем бачила один раз в документах, – Ксенія виправдовувалася і продовжувала чекати. Телеграму.

Тепер дні тяглися немов гарна гумка для білизни. Довго і нудно. В один із суботніх днів у квартиру подзвонили. Ксенія схопилася і кинулася до дверей.

-Павленко? – запитала жінка-листоноша.

Ксенія кивнула.

-Розпишіться.

Ксенія чиркнула на листку. Листоноша простягнула Ксенії невеликий папірець і поспішила вийти. В папірці було всього пару слів:

“Травні народиться син не приїжджай не чекай. Максим”

-Ну що там, Оксанко? – з цікавістю запитала мати. – Телеграма?..

В жіночій консультації двадцять хвилин розповідали Ксенії про те, що діти – це прекрасно. Бути матір’ю дано не кожній жінці. І не треба нічого їй робити, щоб потім не жалкувати…

Ксенія дивилася у вікно. Дивилася на пролітаючі хмари і хотіла одного – закінчити розпочату справу.

До лікарні залишалося кілька метрів. Ксенія зупинилася, ще раз подивилася на хмаринки і зробила крок до дверей.

---

Море ласкаво співало, накочуючи легкі хвилі на берег. На одеському пляжі було багатолюдно і жарко. Яскраво світило сонце, прямуючи все вище і вище.

Ксенія розстелила невеликий рушник на вільному клаптику землі і почала намазувати руки кремом. Вперше за двадцять років після того, як вона була так закохана і була рішуче налаштована переїхати в Одесу, жінка змогла дозволити собі відпочинок. Відпочинок на пляжі Одеси був мрією. Тепер одна її мрія здійснилася.

-Кукурудза! Варена кукурудза! – нудно тягнув чоловічий голос десь зовсім близько.

-Жіночко, купіть кукурудзу, – чоловік з кукурудзою підійшов до Ксенії.

Ксенія, зняла окуляри і спокійно відповіла:

-Ідіть… далі.

-Ксенія? Ксенія Павленко? – чоловік розтягнув посмішку.

Вона впізнала Максима, але відповіла холодно.

-Привіт, Максиме.

-Ось це зустріч! Ось це справи! – він сів поруч з нею і простягнув кукурудзу.

-Ні, дякую, – відмовилась Ксюша.

-Ось це зустріч… А я так і не одружився, знаєш… – А як ти? Відпочивати приїхала?

-Так, відпочивати, ти ж не покликав до себе. Ти ж був зайнятий сином.

-Так…, – він опустив голову, – не родився син, а може дочка… Не залишила вона дитину. Може не хотіла.. Може інше щось.. Я з весіллям все тягнув.

-Ну, досить про мене. Як ти? Ображаєшся?

-На що? Що обманув? А що ображатися. Шкодую тільки, що не зберегла дитини. Зараз вже навчався б або навчилася десь в університеті, – Ксенії хотілося нервувати його словами чим більше.

-Ходімо до мене. Я тут недалеко живу, один, – сказав він.

-Ні-і, – протягнула вона. – Другий раз на ту ж вудку я не хочу.

-Прости мене, Ксеню, якби я знав…

-І що. Щоб ти зробив?

-Сам би приїхав!

-Ну, так приїжджай, якщо готовий. Адреса у мене не змінилася. Тільки без телеграм. Просто. Сам, – Ксенія одягла окуляри і лягла на рушник. – Не загороджуй сонце, будь ласка.

Максим відсунувся спочатку, а після встав і пішов.

---

Повернувшись додому, Ксенія все частіше ловила себе на думці, що прислухається до кроків на сходовому майданчику. Вона знову почала чекати. Навіщо? Вона не усвідомлювала це сама. Спогади накочували, немов хвилі ласкавого моря, заспокоювали і створювали ілюзію безтурботності.

Ще минуло майже десять років. Пенсія набридла. Ксенія продала квартиру і виїхала жити на Чорне море. Купити вдалося тільки напіврозвалений будиночок в двадцяти хвилинах їзди до моря, але це анітрохи її не турбувало. До того моменту, поки не пролунав опівнічний дзвінок.

-Павленко Ксенія Андріївна? – почула Ксюша в трубці.

-Хто ви і що хочете? – відповіла питанням на питання жінка.

-Скажіть, Максима Володимировича Гнатюка ви знаєте?

Ксенія напружено відповіла:

-Можливо.

Вона знала лише одну людину з ім’ям Максим і прізвищем Гнатюк.

-Цього громадянина виявили в приміщенні автовокзалу (чоловік назвав місто де жила до переїзду Ксенія). При ньому був паспорт і ваша адреса. Я так розумію, що ви переїхали. Може у вас є координати родичів Гнатюка…

Але Ксенія вже не чула, що говорив чоловік на тому кінці дроту.

-Я приїду першим поїздом, – кричала вона в трубку.

-Добре. Буду чекати, Ксенія Андріївно. Впізнання після обіду…