– Мамо, ну що ти їй богу, як … як якась … з середньовіччя, слово честі!

Віра сиділа, дивлячись на стіл, вона була напружена, і слухала уважно дочку, стиснувши у тверду ниточку губи.

– Що він тобі зробив? Покарав? Понівечив? Вкрав щось? Ні! Він всього-на-всього – пішов до іншої жінки! І це було сто років тому!

– Вісім, – тихо прошелестіла Віра.

– Мамуль, справді, ну вісім, п’ятнадцять – яка різниця? Тато готовий до діалогу, та він і завжди був готовий, тітка Люда – чудова жінка, чудова мама, вона знає, як…

Віра стиснула кулаки так, що побіліли кістки пальців, їй була неприємна ця розмова, вся ця ситуація, вона слухала дочку і дивувалась, невже вона така, як говорить про неї Поліна?

Зла, недалека, яка пам’ятає якісь образи, не сучасна.

Вона не хоче спілкуватися з колишнім чоловіком та його дружиною, не хоче дружити з ними, та мило посміхатися при зустрічі.

– Мамо, ну подумай сама, у Славки будуть батьки на весіллі, мама та тато, а в мене? При живій матері, буде батько і мачуха? А мати? Ну, як ти собі це уявляєш?

– Що люди скажуть, що подумають про нас майбутні родичі?

– Мені все одно, Поліна, хто там і що подумає! Я тобі сказала своє слово, нехай іде батько зі своєю дружиною. Мені тоді нема чого там робити, розумієш? У чому річ, Поліна?

– Я буду на реєстрації, я проведу тебе за всіма традиціями заміж, але мене не буде на самому весіллі!

– Я не хочу, розумієш?

– Звичайно, тобі все одно, а мені ні, мамо … мені не все одно! Я хочу, щоб ти сиділа за столом, і променилася від щастя, хочу, щоб ти пишалася мною, веселилася, сміялася …

– Дочко, це твоє свято, тому, променитися від щастя, веселитися і сміятися, маєш ти, розумієш?

– Я рада і щаслива, що ти знайшла свою половинку, зустріла Андрія, що ви щасливі. Я люблю і поважаю твого майбутнього чоловіка, він мені, як син!

– Але, доню, зрозумій ти мене – я не хочу бачити твого батька, вибач, але навіть заради тебе, я не готова на це!

– Та що таке мама! Дався він тобі! Ти що? Ти ревнуєш його, чи що? Але стільки років минуло, господи, вже час про все забути. Там і почуттів немає вже ніяких, це ти так, зі шкідливості, щоб досадити йому!

Віра рвучко встала. У горлі пересохло. Вона глянула на дочку, і тихо заговорила. Тихо, ледь чутно…

– Скажи мені, доню, ти любиш Андрія? Поклавши руку на серце, від щирого серця, чи любиш ти його? Що ти на все готова, заради цієї людини? Ну скажи?

– Звичайно, мамо, ти чого – Поліна позадкувала, – тільки до чого тут це – любиш не любиш …

– До чого? А я скажу тобі! А ти, дитино моя ненаглядна, уявляй все в фарбах!

– Ось любиш ти Андрія, безоглядно, на все заради нього підеш, навіть на злочин, так?

– Він навчається, ти йдеш з інституту, бо Андрій подає надії, йому треба вчитися, а двоє студентів в одній сім’ї – це важко.

– Допомоги практично немає, і ти йдеш працювати, обговоривши зі своїм Андрієм, що коли він почне працювати, ти доучишся, і теж збудуєш кар’єру.

– Потім у вас з’являється дитина, тому що Андрій дуже, ну дуже хотів дитинку, краще сина, звичайно, а як же спадкоємець, ну і донька теж добре!

– Донечко, ясне сонечко, всі ці усі – пусі, тато робить рівно п’ятнадцять хвилин, а потім закривається в кімнаті, бо зайнятий, йому треба працювати…

– Ти від втоми й туги лізеш на стіни, потім починаєш трошки їсти цукерки, вони заспокоюють, там плюшку, там булку – ой щось огірка захотілося, солоного з цукром.

– Ти розумієш, що це все не просто.

– Ха, та там, мабуть, спадкоємець завівся – біжиш до свого милого і коханого повідомити радісну звістку.

– Він радий, дуже радий, адже ти ж знаєш, що він дуже-дуже хотів спадкоємця…але…

“Розумієш манюня, дочка ще маленька, зараз не час”!

– Але ж він там живий, – доводиш ти.

– А він сміється, і називає тебе недолугою, потім тягне тебе в кімнату, бере аркуш, і починає тобі, наче ти неосвічена, креслити та доводити, що це ще ембріон… Немає нічого, біоматеріал.

– А як же душа? – не здаєшся ти.

– Він сміється, і називає тебе дурною, – про яку душу ти говориш … Це ж все фізика, хімія і біологія, ну трохи геометрії.

– Ти видаєш, що він же хотів спадкоємця, а він запевняє тебе, що будуть ще спадкоємці, але не зараз…

– Ти йдеш в лікарню, він підтримує тебе, адже у вас кохання, таке кохання! Воно – одне на мільйон, – правда, дочка? У тебе ж особливе кохання, в інших не таке, а ось у тебе…

– Потім ти почнеш знову свій щоденний життєвий марафон – прибрати, випрати, приготувати вислухати, ти вже й не заговорюєш про свою кар’єру, бо з горем навпіл, ти закінчила інститут.

– Яка кар’єра, йди туди, де більше платять, бо милий зараз робить свою кар’єру, а от коли він зробить, то тоді…

– Ти живеш з тихою усмішкою та мріями про світле майбутнє, от-от милий досягне таких вершин…

– Він їх досягає, в чомусь завдяки тобі, але…

– Їсти славу, і спочивати на лаврах він віддасть перевагу не з тобою, у нього є інша кохана, молодша, красивіша, солідніша. Вона зі своїм стрижнем, заявляє він, а ти, вибач, але безвольна…

– Йому не потрібна така, як ти, покірна, тиха, домашня, усміхнена, любляча… Прісна до одурення, набридла до зубного скреготу, йому потрібна інша, бойова подруга, яка, до речі, подарувала йому спадкоємця, так… ось так…

– Ти питаєш, як тобі далі жити, адже ти не знаєш іншого життя, ти дивишся йому в очі, думаєш, що він передумає, але його очі, наче лід, вони холодні, як небо в листопаді.

– Ти падаєш йому в ноги, чіпляєшся і плачеш, і просиш, щоб він не йшов!

– Май гордість, – гидливо морщачись, каже він – і переступає через тебе.

– Таточку, не йди, – просить дочка – вона вже майже підліток, вона завжди пишалася своїми батьками, вважала їх любов найміцнішою, справжнісінькою, а тут таке …

– Так буває, пробач мала…

– А тепер дай відповідь мені, дочко.

– Чи дуже ти любиш свого майбутнього чоловіка? Змогла б ти згодом весело посміхатися, дружити з ним, якби він зрадив тебе, розтоптав твоє серце, вийняв твою душу?

– І річ не у тім, що ти служила йому, немов собака, а в тому, що ти була засліплена коханням, дурна, дозволяла користуватися собою.

– Це ж потім посипалися з усіх боків слова від подруг, знайомих, навіть родичів про те, що вони знали та мовчали, не хотіли лізти.

– Я ось не можу, стояти та посміхатися, не можу!

– Я не хочу псувати своїм виглядом твоє свято, ти захотіла запросити цю людину та його дружину до себе на весілля – отже ти так вирішила!

– Ти вирішила, що тобі важливіше бачити на весіллі тата, твого самовпевненого, самозакоханого, щасливого тата!

– Я не буду на цих веселощах блискати своєю злою мордою, тому що крім гніву, твій батько не викликає в мені нічого, вибач!

– І річ не у тому, що пішов він до іншої, а в тому, що побачивши його, я знову відчую себе тією слабкою і безпорадною, я не хочу цього – пробач.

– Я згадую, як приносив він гроші, приїжджаючи на своєму шикарному за тими мірками автомобілі, суворо під розписку, я мала відзвітувати, куди я їх діла, не дай боже я куплю собі навіть жувальну гумку з цих грошей…

– Що ти так дивишся на мене, дочко? А ти не знала? Ти серйозно думала, що твій тато такий гарний? Вибач, що кажу тобі це перед таким днем.

– У мене на дачі лежать усі його записи, скільки грошей він витратив на тебе, коли ти була у них у вихідні, значить на таку суму будуть менші аліменти…

– І ти пропонуєш мені посміхатися цій людині, та дружити з нею, серйозно?

– Та навіть заради тебе я не згодна на це!

– Я все сказала!

Поліна сиділа мовчки. Потім підійшла до матері, та обійняла її.

– Мамо, пробач мені, правда, я вигадала якусь дурницю! Просто, я не подумала. – Мама, матуся, ну пробач мені …

– Я не тримаю на тебе зла, ну що ти таке кажеш, за що ти просиш у мене прощення?

– Мамочка, тільки одне питання, чому ти не сказала мені про це раніше? Чому?

– Тому, що більше колишнього чоловіка, я любила і люблю тебе, я докорятиму себе, що розповіла тобі все це, пробач, доню, я просто захищалася…

– Мамо, – Поліна пригорнулася до матері, обійняла її, й тихо заплакала, – пробач ти мене, моя матусю, я така дурна, наговорила тобі гидких слів! Я так зовсім не думаю, просто була рада, що в моєму житті знову з’явився тато.

Цього ж вечора Поліна зателефонувала батькові, та попросила його не приїжджати на весілля.

– Добре, тоді я маю права не дарувати подарунок.

– Так, звичайно, маєш право.

– Я думаю, що маю право не спілкуватися з тобою – думала Поліна.

Батько з’явився в її житті нещодавно, напевно з рік. Поліна згадала слова мами, коли вона сказала, що, мабуть, батькові, щось треба від неї. Він майже одразу передзвонив.

– Поліна, – кудись зникла люб’язність із голосу батька, – ти не забула, що обіцяла влаштувати брата…

Поліна вимкнула телефон. Тепер зрозуміло, що мама мала рацію…Тож не робіть таких помилок. Мама, це завжди мама – любляча, завбачлива, кохана!

Не зраджуйте її, як це хотіла зробити я, але вчасно схаменулася. Ніякий “колишній” батько цього не вартий…

Ставте вподобайки, пишіть коментарі, що ви думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.