Алла вчилася в школі добре. Однокласники поважали її, тому що дівчинка завжди готова була допомогти хлопцям і домашню роботу зробити, і пояснити, як задачка вирішується.

Симпатична Алла була високого зросту, вища за хлопчиків у їхньому класі, особливо помітно підросла вона в старших класах. Ось тоді й стали в школі дражнити її Здорованем діти інших класів, ті, які не знали добрий характер Алли.

Але Алла не ображалася на хлопців. Вона і сама розуміла, що її зріст занадто високий, і соромилася себе, і сутулилася.

Коли дівчата вже стали задивлятися на хлопчиків, і настав час першої закоханості, то Алла навіть і не мріяла про увагу хлопчиків через свій зріст.

— Мамо, ніхто не захоче зі мною дружити, я – Здоровань, – говорила Алла матері на її пропозицію сходити на танці або в кіно.

— Ну, що ти, донечко, – запевняла її мати, – ти красуня і розумниця. І на всякий зріст знайдеться друг. Була б голова розумна, та серце добре. А зріст може бути будь-яким, хіба це найголовніше?

Але Алла розуміла, що мати дуже любить її, і тільки через це заспокоює. А насправді, навіть коли дівчина навчалася вже в медичному, то й там хлопці цуралися її.

На курсі вона була однією з найкращих студенток. До неї, як і в школі, зверталися хлопці по допомогу, дякували за пояснення і прекрасні конспекти, але далі дружби справа ніяк не просувалася. Але Аллі так хотілося уваги, любові.

Уже багато її ровесниць вийшли заміж, стали мамами, а Аллочка все була одна. Коли вона прийшла після інституту працювати в лікарню свого міста, там не було молодих чоловіків у їхньому колективі, які б були вільними. Лише головний лікар Ігор Степанович був у розлученні, давно жив один, і він був невисокого зросту…

Алла почала працювати. Вона віддавала себе професії, багато чому навчилася за перші роки роботи, особливо радів її успіхам головний лікар.

— А ти молодчина, Алло Володимирівно, – хвалив він, – до тебе вже пацієнти йдуть, записуються заздалегідь, аби потрапити на прийом. І за ці роки можна зробити висновок: ти дуже виросла в плані професіоналізму, маєш хороші результати, підхід до людей, і привітна з колегами. А колектив у нас непростий.

— Це вам велике спасибі, Ігоре Степановичу, – почервоніла Алла, – вважаю, що мені пощастило потрапити до вас у колектив. Ось ви кажете, що люди складні. І водночас вони класні фахівці. У них є чого навчитися, що я й намагаюся робити щодня…

— От і добре. Ти розумниця. І красуня, Алло, – похвалив її шеф, і Алла розплилася в усмішці.

— Ви говорите, як моя мама. Ось тільки успіхи мої поки що обмежуються лише роботою… – вона показала на свій зріст і сумно стиснула губи.

— Ну, і що? – обурився Ігор Степанович, – хіба річ у зрості? Мені, наприклад, подобаються високі й стрункі жінки. Навіть дуже. У них особлива постава, і погляд зверхньо… Ні, не гордовитий, а якийсь величний, чи що, королівський, я б сказав.

Алла розсміялася і вийшла з кабінету. Але тепер, зустрічаючись у коридорі або на нараді, вони мило посміхалися одне одному як змовники, наче знали те, чого не знають інші.

Між ними спалахнула симпатія, бо Алла відчула, що справді може подобатися, і навіть такому поважному лікареві, керівнику і просто симпатичному чоловікові. Вона повірила в його щирість.

І нічого, що його зріст менший, ніж її. Адже головне не в цьому…

Алла ніби прокинулася від холодного сорому. Вона почала носити ніжні блузи і намисто, які трохи проглядали з-під білого медичного халата. Походи в перукарню стали постійними, і всі колеги помітили перетворення Аллочки.

Усі стали робити їй компліменти. І вона світилася від гарного настрою.

Але найголовнішим було для неї – побачення з Ігорем, які вони ретельно приховували, не бажаючи зайвих пересудів завчасно. Вони зустрічалися у вихідні, які збігалися, в приміському лісопарку, усамітнившись на лавочці поміж сосен, розмовляли, сперечалися й усміхалися одне одному.

Ігор Степанович уже незабаром перестав приховувати свою ніжну прихильність до дівчини, і говорив, що вже й не мріяв знайти нове кохання, а воно раптом і з’явилося…

— Я так болісно переживав розлучення тоді зі своєю дружиною, що був упевнений, що решту життя проживу один, щоб не переживати, не хвилюватися і, не дай Боже, знову не зазнати зради, – зізнавався він Аллі.

— І я, прийшовши сюди, думала майже так само, – відповіла Алла, – якщо не вдається мені влаштувати особисте життя, то буду віддавати всі сили роботі, буду корисною людям… Однак, ви розтопили моє серце…

Дякую…

— Та хіба за це кажуть спасибі? – усміхнувся Ігор.

— То що ж треба говорити? – запитала Алла.

— Можна і нічого не говорити, а просто любити… – відповів Ігор і поцілував Аллу так ніжно і пристрасно, що вона вмить стала слабкою, а в очах з’явилися сльози.

— Що ти, радість моя? – запитав Ігор, – я не образив тебе?
— Ні, це від щастя. Як довго я цього чекала… І тебе не хвилює, що я вище?
— Абсолютно, я ж казав. От же ти вбила собі в голову, що це жахливо… Ти сама, сама моя кохана. Відтепер і назавжди, – відповів Ігор, – а нічого, що я старший за тебе на дванадцять років? Тобі це не прикро?

— Ні, я не відчуваю різниці у віці… тепер, коли ми такі близькі і нам добре поруч, – Алла нахилила свою голову до Ігоря на плече і так вони сиділи мовчки і дихали весною.

А через деякий час пара оголосила колегам про те, що вони чоловік і дружина.

— От партизани, – дивувалися співробітники, – нишком полюбили, зустрічалися і розписалися! Ось це так. Шок, та й тільки для всіх.

— Проте наша скромниця найпрестижнішого чоловіка отримала в чоловіки! – посміхалися інші, – треба вміти так швидко знаходити шлях до серця такої серйозної людини.

— Ні, тут усе просто, – пояснював Ігор Степанович, – просто мені подобаються розумні, красиві й душевні жінки.

— І молоді, – поправили його зі сміхом літні жінки-лікарі, – та що вже там: порада вам та любов! Ура!

Алла була дуже щаслива. Вона переїхала до чоловіка, і оточила його такою турботою і ласкою, що Ігор немов скинув десяток років.

Аллочка стала зразковою дружиною, прекрасною господинею і не переставала працювати і бути шанованим лікарем. Але через рік вона пішла в декрет, і вчасно в нової сім’ї з’явився синок.

Схожий він був на тата, чому особливо раділа Алла:
— І добре, що не в мене. Буде невисоким, у тебе.

— А мені здається, що очі в нього все ж таки твої – такі ж синяві й великі… – наполягав Ігор, тримаючи на руках малюка, і радіючи своєму первістку, – значить, красенем виросте!

КІНЕЦЬ.