– Мамо, будь ласка не викидай нашу ялинку!

Ніна глянула на благальні сірі синові очі, маленькі ручки, складені наче до молитви, і серце її стиснулося. Важкий клубок підходив до горла і не давав вимовити ні слова.

Вона пригорнула малого до себе, і почала плакати, гладячи світловолосу голівку. Так сиділи вдвох біля маленької ялинки, обнявшись, у напівтемряві.

Біля хати, по дорозі, час від часу проїжджали машини, тоді світло їхніх фар через вікно освітлювало новорічне деревце, і воно займалась казковим світлом. І на душі ставало легше.

– Добре, синочку, – сказала Ніна тихо, переносячи Андрійка на ліжко у спальню. Обікрила, поцілувала і пішла до ялинки. Ввімкнула світло, торкнулася гіллячки, кілька голочок впало на підлогу. Обсипається, — подумала…

Стала розглядати іграшки: білочки, ведмежата, шишки, зірочки, бурулька, навіть гномик примостився у хвої.

Це спадок від її покiйної бабусі. Любила їх, від них віяло дитинством, тому й не купувала нинішніх дорогих прикрас. Прикрашала зелену красуню цими справжніми скарбами з бабусиної скрині.

А ось ялиночку, хоча невелику, але защораз живу вона приносила додому в переддень Нового року. Адже їх продавали на ринку, неподалік, за доступними цінами.

Коли пoмeр чоловік Петро, Ніна була вaгiтною. Йому лишень минуло тридцять років, жити б і жити, але від долі не втечеш, нещасний випадок забрав молоде життя, тому й Андрійко, напевне від горя надмірного і хвилювання Ніни народився кволим і ріс слабовитим.

Нінині батьки жили в сусідній області, кликали дочку до себе, але вона залишилася в місті. Тепер лише синові присвятила своє життя. Зарплата медичної сестри наче й маленька, але жінка мала золоті руки, шила, вишивала, ще й торти пекла на замовлення, крутилася, як могла.

Андрійко відвідував старшу групу дитсадка, був допитливим, але дуже вразливим хлопчиком. Інколи Ніні здавалося, що може втратити сина, і вона починала божеволіти від цієї думки. Але й потакати в усьому не хотіла – він же хлопчик, майбутній чоловік, має стати опорою їй на старості, бо ж одного його має.

А нині…. З тією ялинкою, що робити?

– Піду завтра і куплю пластмасову, – майнула думка.

– Доки Андрійко буде в дитсадку, приберу її, він і не помітить підміни.

Так і зробила. З роботи відпросилася раніше. Купила ялинку такого ж розміру, ще й зі знижкою, бо ж свята закінчились, прибігла додому і взялася до роботи. За деякий час ялинка була готова. Почистила килимок від хвої і поспішала за сином в дитсадок, прихопивши те, що залишилося від старої ялинки.

… Андрійко, прийшовши до групи, сів за столик і задумався.

Закінчилися свята, треба розбирати ялинку. А їм так весело було втрьох—він, мама і ялинка. Мама була такою веселою і щасливою, про кожну з іграшок вона щовечора розповідала цікаву історію. І вечеряли вони в кімнаті біля ялинки. Але тепер деревце обсипається, розумів хлопчик.

Навіщо він просив маму, щоб вона залишила ялинку, бачив біля смітника, що хтось викинув пожовтілий стовбур з гoлими гілками — жалюгідна картина. Це ж і їхня ялинка на таку перетвориться, коли ще трохи постоїть.

До хлопчика підійшла вихователька Людмила Богданівна.

– Не сумуй, Андрійку, зараз діти посходяться, ти ж завжди приходиш перший, бо твоїй мамі раненько треба бігти на роботу.

– Я не від того…

В Андрійка сльози навернулись на очі і він все розповів улюбленій виховательці.

– Немає такої проблеми, яку б не можна було вирішити, коли сильно хочеш, – загадково посміхнулася вона.

– Але як? – у хлопчика в очах засвітилися вогники надії.

– А ось усі діти зійдуться, тоді я тобі розповім…

…Ніна глянула на годинник. Пора. Треба поспішати до дитсадка. Швидко одягнулася, ще раз кинула погляд на ялинку, відмітивши, яка вона зелена, і вийшла з хати. Серце вискакувало з rрyдей. У дитсадку тихо. Напевно, уже всіх дітей забрали. Ніна відчинила двері до групи і побачила Андрійка.

– Матусю! – вигукнув він.

– Поглянь, що я маю!

Зелена красуня-ялинка з барвистими прикрасами, наче жива, була зображена на аплікації. Діти усією групою старалися і виготовили її власноруч з допомогою виховательки.

– Ми прикрасимо нею стіну у вітальні, ялинка завжди буде з нами, а цю потрібно розібрати, – сказав Андрійко.

– Вибач, що я вчора тебе просив її залишити.

– Який же ти в мене молодець!

– Ніна пригорнула сина. – Спасибі і вам за хорошу ідею, – усміхнулася до виховательки.

Додому йшли мовчки. Кожен думав своє, про день, що минув. Але обом було радісно…

Ніна несла ялинку, наче дорогу річ, аж перехожі озиралися. Поруч дріботів щасливий Андрійко.

КІНЕЦЬ.