– Я хочу народити йому дитину! – говорила мати до Світлани. – Те, що він молодший на 15 років, то не біда. Він мене щиро кохає і це найважливіше!

– Мамо, не сміши! Навіщо тобі дитина у 55 років?

Чи ти думаєш, що будеш жити вічно? – фиркала дочка. – Краще б більше уваги внукові приділяла!

Ольга сердилась на дочку. Хіба не може жінка покохати за 50?

Світлана вже сама не маленька, мала б поставитись до цього з розумінням та підтримати, а не критикувати.

– Ти мене старухою не обзивай. Я ще повна сил і здатна налагодити своє життя!

За мить Світлана вже тихо підійшла до матері, обняла її та поцілувала у щоку. Вона згадала як важко мамі вдалася смерть батька, як вона тужила за ним. А коли зустріла Юру, то ніби помолоділа на 10 років.

– Мамо! Ти просто подивися уважніше. Яка ти розкішна жінка, і який біля тебе цей Юра.

Чого він добився у свої 40 років? Ходить від однієї до іншої, напевно і дітей має про яких гарно замовчує! – продовжила та. – Не хотіла тобі говорити, але вчора я бачила його з надутою блондинкою. Що ти в ньому знайшла? Я не розумію!

– Я знаю, що він ходить і з ким! Але нічого не можу з собою зробити, закохалася як в юності! Люблю його! І народжу йому дитину! Він тоді ніколи мене не покине!

Вдома Світлана жалілася чоловіку про рішення матері.

Хай там як, а виносити дитину у такому віці дуже важко.

Дівчина переживала за її здоров’я.

Та мати принципово нікого не слухала і сталося те, чого дочка боялася найбільше. Ольга таки завагітніла.

Щоб зберегти дитину Ольгу положили в лікарню. Перші рази Юра приходив до неї щодня, фрукти носив, а потім все рідше з’являвся. Напевно йому набридло.

А вечорами Світлана не раз помічала його в компанії інших жінок.

– Хіба це кохання? – плакала чоловіку дочка.

– Може їй краще нічого не казати?

На виписці з роддому Юра прийшов з букетом квітів. Поцілував Ольгу та взяв на руки немовля. 

Ночами дитина плакала, а здоровя Ольги погіршилось, тиск стрибав, вона зізналася, що їй дуже важко з дитиною.

– Я не знаю, що роботи! В мене виявили онкологію! – плачучи подзвонила та до дочки.

– Як онкологію? Мамо! Ти тільки не переживай, тобі не можна! Зараз все лікується, от побачиш! Тобі не можна про сумне думати. Я зараз приїду до тебе!

Вдома Ольги Юрою навіть не пахло. Світлана заспокоїла маму, зробила їй обід, заколисала донечку.

– Ти не хочеш піти від нього?

– Мені здається, що він сам вже кинув мене! Третій день не ночує, на дзвінки не відповідає! Я ж його так любила! Навіщо він так зі мною! Дочку йому народила!

Наступного дня Світлана знову побачила Юру з іншою жінкою. 

– У тебе хоч совість є? Ти збираєшся виховувати свою дочку, грошима помагати?

Дівчина яка йшла з ним за руку помітно занервувала та збиралася вислизнути.

– І тоді привіт! Я виплачую аліменти і цього досить! Я не винен, що твоя мала так хотіла дитину, то її бажання!

– Тисячу гривень ти називаєш допомогою?

– Яка зарплата, так і допомога! – фиркнув Юра і рівно у той момент його нова пасія звернула у невідомому напрямку.

Юра більше не з’являвся у їхньому житті. Ольгу лікували. Їй ставало то краще, то гірше. 

– Мамо, може до нас переїдеш? Ми з дитиною допоможемо і тобі веселіше буде? – переконувала Світлана. Їй було дуже шкода матері.

Так і зробили. Моментами Ользі ставало дуже погано. Вона так мріяла побачити як її дочка йде в перший клас, але не судилося.

Одного разу її забрала швидка, але з лікарні жінка більше не повернулась. Дівчинка стала сиротою. Її батько не захотів піклуватися про неї.

Так Світлана стала для дитини мамою, а син жінки – братом.

– Ти так на неї схожа! – думала Світлана щоразу, коли цілувала дівчинку перед сном. – Ця посмішка, оці і носик!