– Мамо, не приходь до нас більше, – якось сказала мені моя дочка.

Я якраз біля дверей взувалася, і спочатку навіть подумала, що мені це почулося. Але ні, дочка повторила, щоб я не ображалалася, але мені не варто до них приходити.

– Розумієш, мамо, Олегу не подобаються твої візити. А ти розумієш, що все, що у нас є, належить його батькам, тому я маю прислуховуватися до його думки.

Мамо, ти сама винна. Подивися, як ти виглядаєш. Мені соромно за тебе, – без жодної нотки жалю сказала донька.

Від почутого я стояла мов вкопана, але намагалася не подавати вигляду, що мене це якось зачепило. Дочці я спокійно сказала, що добре, я її почула. І лише коли вийшла на вулицю, дала волю сльозам.

Дочка права, мені всього 49 років, а виглядаю я як бабуся. Працюю я провідницею в потягах, половину життя в дорозі. А коли маю вихідні, то з гостинцями спішу до доньки і маленької внучки.

Дочці моїй, Аліні, можна сказати, дуже пощастило. Вона вдало вийшла заміж. Батьки її чоловіка є дуже заможними людьми, вони подарували молодятам трикімнатну квартиру в новобудові, зробили там найсучасніший ремонт, обставили дорогими меблями.

Свати – люди високого польоту і зі мною вони ніколи не хотіли знатися. Але я і не нав’язувалася, намагалася приходити тоді, коли їх немає.

Та навіть це не сподобалося моєму зятю. Він сказав Аліні, щоб вона мене попросила до них не приходити. А коли я захочу побачити внучку, то вони самі до мене приїдуть.

Чи треба казати, як мені як мамі було прикро. Я плакала, бо дочку сама ростила. Її батько відмовився від нас, коли Аліна ще була маленькою. І весь цей час нічим, крім мізерних аліментів, не допомагав. Довелося мені самій все тягнути, на свою маленьку зарплатню.

І тепер я отримала за все таку подяку – рідна дочка мене соромиться, і сказала, щоб я не приходила до них.

В автобус я не сідала, йшла додому пішки. Виплакавшись вдосталь, бо час у мене був поки я йшла, я заспокоїлась і зайшла до себе в квартиру. В мене невелике однокімнатне помешкання, але мені цілком вистачає.

Глянула я на себе в дзеркало, і зрозуміла, що дочка таки права – я справді погано виглядаю. Сиве волосся, старий одяг, потьмяніла шкіра.

Я вирішила, що потрібно все це виправити. На наступний ранок я пішла в перукарню, підстриглася і пофарбувала волосся, чим скинула собі років 5 мінімум.

Мої зміни мені подобалися, і я вирішила не зупинятися. Далі я пішла в торговельний центр і накупила собі трохи обновок.

Вперше за довгий час я купила помаду і туш. Одним словом, я активно почала виправляти ситуацію, навіть в спортзал почала ходити.

Дочка мені не телефонувала, я їй теж, тому вона не бачила змін, які зі мною відбуваються.

Через місяць в поїзді я познайомилася з одним чоловіком. Ми з ним розговорилися, і щось дуже тепле проскочило між нами.

Ярослав був з Прикарпаття, мав власний будинок в селі, в якому живе сам, бо дружини його давно не стало, а дорослі діти розʼїхалися хто куди.

Спочатку ми з ним спілкувалися по телефону, потім Ярослав запросив мене в гості, а потім запропонував жити разом, і я погодилася.

– Мамо, мені твоя допомога потрібна. Ми з чоловіком розлучаємося, мені нема де жити. Приймеш у себе? І треба щоб ти з дитиною побула певний час, поки я роботу знайду, – зателефонувала мені десь через пів року донька.

– В квартиру можеш заїжджати, я не проти, вона і так пустує. А з дитиною не зможу посидіти, бо я зараз в іншому кінці країни, – кажу.

Аліні це не сподобалося, вона стала мене картати, що я погана мати, не хочу її підтримати у важкий час.

Але я не відчуваю жодних докорів сумління. Я не була потрібна доньці, поки вона мала багатих свекрів. А тепер, коли є проблеми, то знову до мене?

Я вважаю, що дочці я нічого не винна. Я теж маю право на щастя, до того ж, у нас з Ярославом все дуже серйозно, він навіть пропонує мені розписатися. Будинок у нього великий, село мальовниче, одним словом, мені все подобається.

А яка ваша думка – я погана мама, чи дочка заслужила таке моє ставлення? Невже я не маю права на щастя?

Джерело