– Мамо, не хвилюйся, у мене все чудово. Те, що Зоряна на десять років від мене старша, нічого не означає, – повторював мені син після того, як привів свою дівчину на знайомство. Але сьогодні я дивлюся на нього й думаю: чи дійсно він щасливий?

– Мамо, це Зоряна, – сказав Віктор, тримаючи за руку високу, гарну, але втомлену на вигляд жінку. – Ми тепер разом.

Я не знала, що й сказати. Вона була старшою за мого сина на десять років, розлучена, і в неї вже було двоє дітей. Але я зберігала посмішку, хоч у серці тривожно дзвонив дзвінок.

Зоряна ввічливо привіталася, подарувала мені букет квітів, і ми сіли до чаю. Того дня я вперше помітила, як Віктор дивиться на неї – із захопленням і щирим бажанням підтримувати. Вона ж натомість відповідала йому легкими усмішками, але її очі були сумними. Здавалося, що ця жінка вже бачила багато життєвих бур.

– Вікторе, – запитала я ввечері, коли Зоряна пішла.

– Ти певен у своєму виборі? Вона виглядає… втомленою.

– Мамо, я її люблю, – відповів він різко.

– І цього достатньо.

Я більше не сперечалася, але моє серце стискалося від передчуття. З часом Віктор повністю занурився у життя Зоряни. Він допомагав їй ремонтувати будинок, возив її дітей до школи, купував їм подарунки. І хоча в глибині душі я відчувала, що мій син дає набагато більше, ніж отримує, я вирішила мовчати.

Через деякий час Віктор переїхав до Зоряни. Вони з’являлися у нашому домі разом нечасто, але кожного разу я бачила, як Зоряна стає дедалі більш заклопотаною. Вона частіше мовчала, а Віктор, навпаки, випромінював енергію. Він піклувався про неї і її дітей так, ніби це була його місія в житті.

– Мамо, у нас буде дитина, – одного дня повідомив він із гордістю.

Я привітала їх, як годиться, хоча знала, що це може стати випробуванням. Зоряні було вже сорок три роки. Народжувати в такому віці нелегко, а виховувати ще важче. Але я тримала свої думки при собі.

Коли народився мій онук, якого вони назвали Назаром, я була щаслива. Малюк був милим і здоровим, і я щиро раділа за них. Проте вже за два роки їхні стосунки почали давати тріщини.

– Ми більше не можемо жити разом, – сказав мені Віктор по телефону. – Вона постійно втомлена, ми сваримося через дрібниці. Але я буду піклуватися про Назара.

Відтоді мій син щоразу брав Назара до себе на вихідні. І кожного разу він телефонував мені:

– Мамо, можна ми приїдемо? Назару подобається у тебе. А я хочу трохи відпочити.

Я не могла відмовити. Щовихідних я варила супи, пекла пиріжки і гралася з Назаром. І хоча онук приносив мені радість, я не могла не помітити, як втомлено виглядав Віктор.

– Сину, чи не занадто це для тебе? – одного разу запитала я.

– Все нормально, мамо, – відповів він. – Назар – моя радість.

Але я знала, що це не зовсім так. Віктор був виснаженим. Він працював на двох роботах, щоб забезпечити і себе, і сина. А Зоряна, як і раніше, здавалася мені відстороненою, хоча формально вони й підтримували спілкування.

– Мамо, я не розумію, чому все так сталося, – сказав він якось увечері, сидячи зі мною на кухні. – Я ж хотів, щоб у Назара була повна сім’я.

– Вікторе, інколи любов – це не завжди про правильний вибір, – обережно відповіла я. – Але ти сильний, і Назар це бачить.

На даний час Назару п’ять років. Він часто запитує:

– Бабусю, а чому я не живу з татом і мамою разом?

І я кожного разу шукаю правильні слова, щоб відповісти. Але чи існує правильна відповідь на такі запитання? Мій син старався зробити все, що міг, але життя розпорядилося інакше. І, дивлячись на них обох, я думаю: чи можна було уникнути цього?

Дорогі читачі, а як ви вважаєте – чи варто було мені втручатися тоді, коли Віктор тільки починав свої стосунки із Зоряною? Чи справді кожен має пройти свій шлях самотужки? Напишіть, що ви думаєте. Можливо, я помиляюся у своїх роздумах, а, можливо, ви підкажете мені щось, про що я ще не думала.

Джерело