– Мамо, навіщо ти це зробила? І зі мною не порадилася … – Сашко тягав речі в будинок і як старий бурчав. – Ти що купила? Це ж кошмар, а не будинок.

Поліна ніби не чула сина. Вона, як молода, захоплено витягала важкі тлумки з машини, і Сашко, тридцятирічний здоровий хлопець, сяк-так за нею встигав.

– За такі гроші можна купити сад поруч з містом, з лазнею, і з туалетом в будинку, – Не вгамовувався син. Роздратування так і вилазило з нього назовні. – А ти купила руїну, та ще й за тридев’ять земель. Ти мене чуєш, мамо?

– Ти тягай синку, тягай речі. – Поліна не помічала втоми. – Ти ж поспішаєш. Тягай. І їдь.

– Один? – Сашко завмер.

– Один один. Чого встав? Ти ж поспішаєш.

– Ти що, маєш намір тут залишитися? – Син не вірив своїм вухам. – Прямо сьогодні? З ночівлею?

– Так, я залишаюся. І завтра буду тут ночувати, і післязавтра. Може, взагалі ніколи в місто не повернуся.

– Мамо, ти що? – Сашко з підозрою подивився на стіни цього старого, незатишного, сірого житла. – Тут не можна жити. Потрібно спочатку будинок утеплити.

– Нічого не потрібно. Дах є, стіни на місці, вікна цілі. І навіть грубка, он, стоїть. Жити можна.

– Мамо, ми не знаємо, працює грубка, чи ні! Мама, ну будь-ласка, не роби дурниць. На чому ти будеш спати?

– На розкладачці. Ми ж привезли.

– Мамо, тобі шістдесят п’ять років. Ти повинна себе берегти!

– Я і бережу себе. – Мати стомлено сіла на старий запорошений табурет, який зберігся в цьому будинку. – Не можу я більше, синку, жити в місті. Задихаюся я там.

– Ти все життя в місті прожила, – сторопів син. – І раптом стала задихатися?

– Ну, припустимо не все життя. Народилася я в селі, і дитинство провела. Все! Досить мене вчити! – Мати рішуче піднялася з табурета. – Тягни сюди останній тлумок, і можеш відправлятися. А я облаштовуватися почну. Ти в наступні вихідні приїдеш?

– Не знаю, – ображено сказав Сашко.

– Не приїжджай.

– Чому це? – ображена гримаса миттєво злетіла з обличчя сина. – Я ж повинен перевірити, як ти тут влаштувалася! Ти ж моя мама.

– Коли покличу, тоді і приїжджай. А то, бач, перевіряльник знайшовся.

– Чому ти так пручаєшся, мамо? Я ж тобі не чужий!

– Бо не хочу, щоб ти мрію мою руйнував. Я про цей будинок, напевно, двадцять останніх років мріяла, а ти своїм незадоволеним стогоном ідилію мені рушішь. Їсти хочеш?

– Що? Яка їжа, мамо? Ми ж на речах сидимо!

– Ну і що? Тобі назад їхати. Голодним не можна в дорогу. Давай, я тобі бутерброди зроблю. Дай мені он ту сумку. – Вона показала на важкий пакет, забитий різноманітною їжею. – І чай у мене є, в термосі.

– Не треба мені нічого, – невдоволено сказав син. – Я краще по селу пройдуся, подивлюся, що тут за контингент мешкає. А потім рвону назад.

Село здавалася порожнім. Будинків пристойних і житлових було не багато, але вони, все-таки, були. Значить, якщо що, мама зможе хоч з кимось тут поспілкуватися. Але, чомусь, на початку літа на вулиці було порожньо.

Нарешті, Сашко помітив старенького, який стояв біля одного будинку, і на повен рот йому посміхався.

Сашко повільно пройшов повз, і раптом почув:

– Доброго дня.

Сашко невпевнено озирнувся на старого, уповільнив крок і теж сказав:

– Доброго…

– Значить, це ви будинок Михайла купили? – запитав ввічливо старий, з цікавістю спостерігаючи за приїжджим.

– Що? – Сашко, все-таки зупинився. – Якого ще Михайла?

– Покійного, – знову посміхнувся дід. – Нашого колишнього голови. Пощастило вам. Ох, сильний був мужик, цей Михайло.

– В сенсі?

– А у всіх сенсах. – Старий пожвавився, розуміючи, що розмова потихеньку зав’язується. – Перед своєю смертю голова наш домовину собі власноруч сколотив, три трилітрових банки самогону нагнав, навіть костюм собі сталевого кольору купив. І все це на видному місці в будинку своєму залишив. Щоб народ не думав, в чому його покласти і чим пом’янути. Ось такою він був людиною. Золотою. Оцінив його будинок?

– Угу, – похмуро кивнув Сашко.

На що старий посміхнувся.

– Ти не дивись, що будинок на вигляд непривабливий. Він же десять років стоїть без господаря, от і засумував. Зате стіни у нього – залізні. Колоди на ці стіни рубали ялинові, вічні. Я це знаю, бо і сам теж до будівництва руки доклав. І ще я тобі дещо скажу таке … – Дід раптом подивився на всі боки, ніби боявся, що хтось буде підслуховувати. – В саду цього будинку яблуня одна зростає … Давня … Їй, десь, близько ста років. Якого вона сорту – ніхто не знає. Кажуть, яблуню цю якийсь монах садив, який на цьому місці до постригу жив. Будинку ченця не стало, і ми вже на цьому місці Михайлу будинок і будували. Так ось…. Яблуня ця … як би тобі сказати … Начебто, чарівна вона … Але тільки для чоловічої статі.

– Що? – Сашко зморщив недовірливе обличчя.

– А того, – старий мрійливо зітхнув. – Ти не думай ту яблуню рубати. Хоч вона і кострубата вже, і плодів на ній не так багато буває, але … Станеш ці плоди їсти, і будеш дружину свою любити до самої старості. – Старий озирнувся на свій будинок, потім додав: – Головне, щоб дружина не проти була. А то ж вони такі… Раніше до Михайла по осені, коли яблука дозрівали, мужики деякі йшли аж з інших сіл. Так що, пощастило тобі з будинком, господар. Ох, пощастило.

– Угу … – недовірливо кивнув Сашко.- Пощастило …

– А ти що, відразу тут жити почнеш, чи ні? – раптом поцікавився дід. – Будинок по руці хазяйській скучив. Якщо яку пораду потрібено буде, ти не соромся, заходь, питай. Мене дідом Іваном всі звуть.

– А мене Сашком.

– Сашко, значить? – зрадів дід. – Так ти ночуєш сьогодні, чи ні? У мене наливочка є. Сам робив.

– Я сьогодні не можу … – Сашко, нарешті, посміхнувся. – Мені в місто сьогодні треба. Працюю я. Мама моя тут жити буде. А потім і я переберуся, – збрехав він, чомусь.

– От і добре. – Дід поплескав його по плечу. – Добре, хлопець. Дуже добре. Може, і оживе село. Діти на вулицях знову запищать. Корови замичат. Ну, гаразд, іди, Сашко. Іди, походи по селу, з новою батьківщиною познайомся …

Сашко кивнув старому на прощання, розвернувся і пішов назад до будинку. Тепер вже він здався йому не таким сірим. Сашко неквапливо пройшов в сад, і відразу знайшов ту яблуню – стару, сучкувату, деякі гілки її були засохлими. Але здорові гілки були вже зеленими, з молодими яскраво-соковитими листочками.

Сашко підійшов до неї, обережно помацав її товстий шорсткий стовбур, і посміхнувся. Потім зітхнув на повні груди і відчув, як смачно пахне життя. І йому раптом захотілося залишитися тут сьогодні, нікуди не їхати.

– Так … – він подивився на всі боки і сам собі сказав: – Забор потрібно поставити новий. Ех, якби не робота … – Потім крикнув на весь голос, щоб мати його почула: – Мамо! Я днями приїду! Дощок привезу машину! Забор треба ставити. І ганок новий! Ти чуєш, мамо?! ..