– Мамо, нам лише по 37, ну які діти? Нам ще стільки досягнень треба зробити! А потім уже й діти.

– Оленко, так ти мені те саме казала у 22, потім о 25.

Я знову розплакалася, і розмова з дочкою ні до чого не привела. Ви знаєте, у мене вже в мої 75 один сенс у житті – це мої діти й бажання побачити, поняньчити онуків. Але це бажання залишається лише мрією.

Я почала про це говорити ще тоді, коли Оленці виповнилося 22 роки. Вона тоді тільки закінчила університет і почала жити зі своїм хлопцем Дмитром.

Вони так гарно виглядали разом – молоді, закохані, з грандіозними планами на життя. Я пригадую, як ми пили чай на кухні в нашій старій квартирі, і я обережно натякнула:

– Оленко, а коли ви вже будете думати про діток?

Вона тоді посміхнулася й обняла мене:

– Мамо, ще рано. Ось станемо на ноги, трохи поживемо для себе, а потім – обов’язково. Мені ж тільки 22!

А я вірила. Ну, справді, молоді ще, хочуть стабільності. Хто ж сперечатиметься?

Через три роки вони офіційно розписалися й переїхали за кордон. Дмитро отримав роботу в ІТ-компанії, а Оленка працювала в якійсь міжнародній організації.

Вони обіцяли, що це ненадовго – хочуть заробити грошей, купити житло, і тоді, звісно, почнуть планувати сім’ю.

Я мовчки чекала. Плакала ночами, коли ніхто не бачив, бо дуже хотіла, щоб у моєму житті з’явилися ті маленькі ніжки, ті оченята, в яких я могла б побачити і свою Оленку, і її батька, якого вже давно з нами немає.

Минуло п’ять років. Вони повернулися до України, купили велику трикімнатну квартиру в обласному центрі. Там зробили такий шикарний ремонт, що я вперше в житті побачила таку красу. Дві спальні, величезна вітальня, кухня – наче з фільму.

Я обережно запитала:

– Оленко, а одна спальня для дитини?

Вона засміялася:

– Мамо, ну ти що? Це наша гостьова. Ми ще з Дімою вирішили, що дітей поки рано заводити. Ось хочемо трохи пожити для себе, поподорожувати. Ну ти ж розумієш, ми ще молоді!

Я мовчала, бо що я могла сказати? Молоді? Вона вже не така молода, як була, але сперечатися з дітьми – справа невдячна. Але одного разу я таки вирішила поговорити серйозно. Ми сиділи на кухні, пили чай, і я сказала:

– Доню, ти розумієш, що життя не вічне? Я вже стара, і я дуже хочу побачити своїх онуків.

Вона поглянула на мене, наче їй було шкода, і відповіла:

– Мамо, я тебе розумію. Але зараз не час. У нас робота, ми багато працюємо. Ось ще трішки, і тоді, обіцяю, подумаємо.

Та цей “трохи” тягнеться вже пів життя. Минуло ще два роки, і тут на горизонті з’явилася нова відмовка. Оленка з Дмитром вирішили, що хочуть відкрити власний бізнес.

Вони вклали всі гроші в якесь виробництво, почали працювати ще більше – зараз у них своє мебельне ательє. Коли я заговорила про дітей, Оленка сказала:

– Ну мамо, ти ж бачиш, ми зараз працюємо по 12 годин на добу. Як ми зможемо виховувати дитину?

І знову я мовчала. Мене втішало лише те, що вони живуть поруч і часто до мене заїжджають. Але й це іноді приносить сум. Якось я слухала, як Дмитро з Оленкою сміялися, дивлячись якісь відео, і він жартівливо сказав:

– Уявляєш, якщо ми так будемо з малюком возитися? Це ж стільки часу!

Оленка засміялася й відповіла:

– Ой, Дімо, ти ж знаєш, що зараз не до дітей.

Я намагалася не слухати, але в душі все стискалося.

А потім стало ще складніше. Одного дня мені подзвонила сваха, мама Дмитра. Вона сказала:

– Оксано Петрівно, я вас дуже прошу – припиніть тиснути на дітей. Це їхнє життя, і вони самі вирішать, коли і кого і скільки їм народжувати.

Ці слова змусили мене замислитися. Виходить, я не лише піднімаю для них складні теми, а й виглядаю настирливою в очах інших людей.

І ось, дорогі читачі, я сиджу й пишу сюди. Мені 75 років. У мене є люблячі діти, але немає найголовнішого – онуків. Я мрію про той день, коли зможу взяти на руки маленьке диво, коли почую слово “бабуся”.

Але чи доживу я до цього? Як переконати дочку, що чекати більше не можна? Може, ви знаєте якусь пораду? Як достукатися до дітей, щоб вони зрозуміли, що життя минає?

Джерело