– Мамо, можна я до вас приїду на свята?

– Це, я думаю, не дуже доречно.

– Я буду тихою, як мишка.

– Але у Дані чуткий слух… І він не дуже любить, коли ти приїжджаєш до нас. Дочко, тобі в гуртожитку буде краще.

– Мабуть, мамо…

Нічого нового.

Ганна із заздрістю слухала радісні вигуки одногрупників, розуміючи, що вони поїдуть додому, у них будуть справжні канікули, справжні свята, а її вдома не чекають.

– Аня, у мене відпадні новини! Батьки везуть мене в Таїланд! – Скинувши подушки з ліжка, радісно підстрибувала сусідка Міла. – У Таїланд! У Таїланд!

– Зараз не сезон.

– У Таїланді цілий рік сезон, просто не завжди найвдаліший, – вона все перевіряла ліжко на міцність. – У Таїланд! У Таїланд! Ось це я розумію, новорічні свята! Скажи, хто тут улюбленець удачі? Хто? Хто? Хто?

– Ти!

– А хто ж ще? Я думала, що у нас немає грошей на подорожі, тим більше на двадцять один день у п’ятизірковому готелі в Таїланді!

– Але тато сказав, що його дівчатка мають тусити по повній програмі після складного півріччя, після роботи та навчання!

– Двадцять один день? У нас у січні іспити.

– Затримаюсь!

– Надовго? Дивись, декан не схвалює перездачі.

– Затримаюся ненадовго… Це тридцятого грудня ми відлітаємо… А коли повертаємося… Хм, тут, за всіма підрахунками, сесія закінчиться. Дилема. Сесія, чи Таїланд?

– Не відрахують же мене через чотири екзамени? Перездам. Можливо, й перездавати не треба. За філософією у мене вже автоматично все зараховано.

– Англійську я достроково здала. Ще іспити у Лобанової та у Дмитрієва. До Лобанової я завтра збігаю, попрошу про дострокове, а в Дмитрієва потім перездам, цей точно на поступки не піде. Вуаля! Три із чотирьох! Можу сміливо відпочивати! Анько, не позичиш мені валізу?

– Я б… Звичайно… Але…

– Блі-і-ін, тобі, мабуть, з нею до батьків їхати. Я просто розтяпа. Не подумала. Візьму у Лідки!

Як за помахом чарівної палички, у кімнаті матеріалізувалася Ліда.

– Таїланд-Таїланд! – скандувала Міла. – Лідко, як ти до речі! У мене до тебе питання на мільйон доларів!

– Що це з нею? – Ліда теж була вся в зборах. На плечі у неї був стос фіранок, які вона відвезе до батьків, щоб випрати. У гуртожитку, звісно, ​​є пральна машинка, але сушити все це буде проблематично.

– Лідко, у мене питання!

– Та яке?

– Я позичу у тебе дорожню сумку?

– Завжди до твоїх послуг, але… вона мені самій знадобиться, коли ми поїдемо до діда.

– Це в Черкаси?

– В Одесу. Вони тепер там.

– Ого, зимові курорти…

– Не сезон, – сама того не знаючи, Ліда підтакнула Ганні. – Не сезон, зате хоч не в гуртожитку киснути, – Ліда затнулася, – вибач, Ань.

Міла, все ще в ейфорії, не одразу зрозуміла, за що перепрошувала Ліда, але все-таки осмислила те, що сказала подруга, призупинила свою ейфорію, і з жалем сказала:

– Ти й на цьому курсі на новорічні залишишся в гуртожитку?

– Мабуть.

– Ань, чим тобі допомогти? – Запитували подруги. – Якби ми були старші й самі розпоряджалися своїми поїздками, то взяли б тебе з собою.

– В принципі, – це вже самодіяльність Ліди, – ти можеш поїхати зі мною в Одесу. Ніхто не лаятиметься. А будинок у діда триповерховий.

Ганна не зізналася, що в неї й на квиток немає грошей.

– Дівчатка, мені й у гуртожитку буде добре, дякую.

– Парадокс просто! – знітилася Міла. – Тобі до дому найближче, а їздиш ти туди рідше за всіх.

– Я дорогу не люблю, – відповіла Ганна.

Звісно, ​​це неправда. Якби хтось сумував за нею вдома, то вона б й через усю країну на потязі проїхала.

Щоб хоч двадцять чотири години побути з рідними, і нехай би на одну лише дорогу пішли всі святкові канікули. Усі б заощадження витратила, у борги залізла, щоб доїхати. Якби її тільки покликали…

Ганна майже не знімала навушники, щоб не чути, як на поверсі панувало помірне пожвавлення. Сусідки тинялися туди-сюди, наводили лад у кімнатах і коридорах перед від’їздом, і говорили про те, у кого які очікування від свят.

Вони міркували, як не хочеться витрачати крихти довгоочікуваного відпочинку на підготовку до іспитів і заучування білетів.

Всі вечори безперервно, коли доводилося сидіти в кімнаті, вона проводила в навушниках, під ритми сучасних пісень. Щоб не чути щасливих сусідок.

Але ще тужливіше ставало, коли неспокійний гамір на поверсі нарешті затихав, і всі роз’їжджалися по своїх селах та містах. Так і сиділа вона там самотня, всіма покинута.

Зі своєї кімнати на поверх, вона вибиралася рідко: в душ і до мікрохвильової печі, тому що в кімнатах тримати свою мікрохвильову піч не дозволялося.

Навіть не готувала, а гріла куплене, аби не тинятися зайвий раз по гуртожитку, де від твоїх кроків луна на п’ять поверхів, і вахтерки дивляться з жалем.

З її сусідів роз’їхалися всі. Через шість кімнат від неї залишилася дівчинка, але в неї новорічний підробіток – вона виїзний офіціант на заходах і корпоративах, за потрійною ставкою.

Як тридцять першого поїде, то тільки до іспитів і з’явиться. Зверху та знизу, на інших поверхах, було по дві – три особи, їм щастило більше, якщо вони, звичайно, спілкувалися між собою.

Втомившись від споглядання спорожнілого поверху і від заздрощів до тих, хто зараз у потягах і автобусах, або вже вдома, передчуває щасливі свята, Ганна взялася за екзаменаційні білети. І заснула…

Щось пропищало на подушці. Вона розплющила очі, спочатку перелякавшись, що це миші, а потім сподівалася, що сусідка повернулася. Спросоння навіть не зрозуміла, що це її мобільник пищить.

“Приїжджай” – коротеньке запрошення від мами, яке ощасливило Ганну так, як би не ощасливив навіть червоний диплом, отриманий без нескінченних сесій.

– Ура!!

Вже підкрадався ранок тридцять першого грудня. На вокзалах та автостанціях – яблуку ніде впасти – всі квитки на автобуси викуплені, всі потяги далекого прямування забиті під зав’язку.

Але це не для Ганни.

Їй треба в передмістя.

В електричку вона ледве втиснулася і простояла, стиснута з усіх боків, півтори години. Якась гірлянда в пакеті лоскотала їй ніс, але воно того варте.

– З прийдешнім! – Ганна зайшла у квартиру без дзвінка. – Мамуль, як я сумувала за тобою!

Але на маминому обличчі не було ні захоплення, ні привітності. Вона не знала, що Аня їде? А хто тоді написав повідомлення? А чому мама тоді не здивована?

– Чому ти слухавку не береш? Я тобі дзвонила!

– А, тут пропущені… Я звук вимкнула, а в електричці й розвернутися не було де, щоб подивитись…

– Ось у цьому вся ти! Робиш – потім думаєш. Робиш – думаєш. Треба голову вмикати, Аня! Якби ми запросили тебе на новорічні свята, то подзвонили б, мабуть!

– Або якісь подробиці у повідомленні вказали: коли приїжджати, на скільки днів. “Приїжджай” – це що, по-твоєму, запрошення?

– Це не ти відправила?

– Алілуя! Максим прокинувся сьогодні раніше за нас, хапнув з тумбочки мій телефон, щоб гру звантажити, і пожартував над тобою!

– А ти, нічого не перевіривши, на всіх вітрилах, вже приїхала сюди! Як я скажу Дані, що ти святкуватимеш із нашою родиною?

– Я в кімнаті в себе посиджу … – хрипким голосом заговорила Ганна.

– Це що за кімната? У нас є вітальня, спальня та дитяча. Ти дитя? Ні, це дитяча Максима! Я можу, звичайно, запитати у сестри, чи немає у них розкладачки, і чи є куди тебе покласти.

– Але навіть так Дані не сподобається, що ти приїхала без запрошення. У нас сімейний Новий рік.

– А я тобі вже не сім’я, мамо?

– Вимахала, а від моєї спідниці відірватися не можеш! Їдь у свій гуртожиток, там тепер твій дім. Знайди чоловіка і відчепися від матері!

– Скільки можна мені на нерви діяти? Приходиш, як до себе додому, без дозволу, між іншим! Куди ось тебе діти… Сиди тут поки що! Я подумаю, що сказати Дані.

Звуки в животі нагадали Ані, що вона не поснідала, та й учора майже не їла. То підручники читала, то ридала від безнадії. Але лізти до їхніх продуктів не ризикнула.

Минулого року, коли Ганна приїжджала, щоб зробити деякі документи, мама її так відчитала за те, що та бере їжу без дозволу.

– Ой, ну поїж уже щось, – сказала мама, – неможливо це слухати! Там каша пшоняна є, я її варила Максиму, але він вибагливий. Салати та стейки не чіпай! Це на Новий рік!

Каша була проігнорована. Зараз, після такого прийому і стейки б не полізли.

До п’ятої години мама привела Максима, який гостював у друга з дитячого садка. Максим Аню сестрою не вважав.

О сьомій, у ковпаку, як у Діда Мороза, намалювався і Данило – мамин чоловік. Вони трохи пошепталися осторонь.

– Ганно, гості скасовуються, Даня не хоче, щоб ти святкувала з нами. Його це напружує. Сьогодні з нами, завтра теж не поїдеш, бо полінуєшся, захочеш тут затриматися, потім взагалі до іспитів у нас застрягнеш, тому, як сказав Даня, краще ти одразу підеш…

– Але, як же я поїду? Вже сім. Сьогодні Новий рік!

– Електрички ходять і у свята. Я подивилася на їхньому сайті – наступна буде о десятій годині. І… ключі віддай. Щоб такі непорозуміння не повторювалися.

Ганна брела рідними місцями, розсікаючи галасливі натовпи, і заглядаючи у вікна будинків, де в людей горіли гірлянди, стояли ялинки, звідки чулася музика…

Доїхати вона доїде. Але, зайшовши до байдужих стін спільної кімнати, невідомо, чи зможе це винести…

Вона могла б знайти друзів. Місцеві дівчатка з групи дуже доброзичливі. Їм не треба кудись їхати, щоб побути з родиною. Можливо, у когось удома вечірка “для всіх”, і ніхто б не засудив, якби Ганна прийшла туди.

Але вона ігнорувала всі ці можливості. Вона так сподівалася, що їй подзвонить мати!

До гуртожитку Аня прийшла вже опівночі – доки доїхала, доки дісталася від станції.

– Невже на потяг запізнилася? – жахнулася вахтерка.

– Так, мій потяг пішов.

– Ох ти ж… нічого, дитино, ти не розкисай, не плач. Сходи нагору, нарядися для зустрічі Нового року, і заходь до мене.

– У мене все вже накрито. Залиш всі образи та прикрості цього році, а ми з тобою зустрінемо Новий, і будемо сподіватися, що він буде вдалим.

Ганні здалося, що похмурі коридори гуртожитку більше не нагадують їй камеру.

Новий рік вона провела на вахті, з Валентиною Іванівною, яка виявилася просто джерелом кумедних історій.

Мамі Ганна так більше і не подзвонила – ніколи. Хай живуть, Бог їм суддя! Тепер вона точно знала, що розраховувати вона може тільки на себе, принаймні як і до цього.

Силою, не будеш милою. А закон бумеранга ще ніхто не скасовував, і він обов’язково прилетить за потрібною адресою…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі, та вподобайки.

КІНЕЦЬ.