– Мамо, дивись!

– Катя стояла у передпокої, тримаючи в руках рожеву куртку. Рукав бовтався на чесному слові, підкладка вилізла назовні.

– Я на паркані зачепилась!

Валентина присіла навпочіпки, оглянула пошкодження. Діра сантиметрів десять. Зашити не вийде – тканина тонка, розповзеться.

– Ех, Катюша. Нова ж зовсім. Місяць тільки носиш.

– Я не спеціально! – очі дівчинки сповнилися сльозами.

– Знаю, сонечко. Не плач.

З кухні долинув голос свекрухи:

– Знову щось порвала? Руки-гаки! Все ламає та рве!

Валя стиснула зуби. Марина Сергіївна – це окрема пісня. Живуть разом уже п’ять років, відколи Валя вийшла заміж за Романа. Він гарний, доньку прийняв, але мати в нього – той ще подарунок.

– Катю, йди до кімнати. Мультфільми подивися.

Донька пішла. Валя дістала телефон, набрала колишнього чоловіка.

– Алло, Дімо? Це я.

– Чого тобі?

– Голос незадоволений.

– Каті потрібна нова куртка. Порвала свою.

– І що?

– Може, допоможеш? Півтори тисячі всього.

– З якого дива? Аліменти плачу і вистачить. У тебе новий чоловік є, хай і купує.

– Дімо, це ж твоя дочка!

– Була моя, аж поки ти не пішла. Тепер ваші проблеми.

Гудки. Валя опустила телефон. Чого іншого вона чекала? Діма після розлучення ніби викреслив їх із життя. Аліменти платить – дві тисячі, і то через раз.

На кухні Марина Сергіївна гриміла посудом. Микита – молодший син Валі від Романа – сидів у дитячому стільчику, розмазуючи кашу по столику.

– Мамо, можеш позичити півтори тисячі?

– Валя намагалася говорити спокійно.

– На куртку Каті. Зарплата за тиждень, віддам.

Свекруха обернулася. Обличчя кам’яне.

– Ще чого! На чужу дитину витрачатися!

– Вона не чужа. Вона моя дочка!

– Твоя – ось і купуй! А мої гроші, для мого онука, – для Микити.

– Мамо, ну, будь ласка. Дитина до школи у рваній куртці піде?

– І піде, не розвалиться! Нема чого було лазити де завгодно.

Валя відчула, як усередині підіймається хвиля агресії. П’ять років вона це терпить. П’ять років Катя для свекрухи – “чужа дитина”, “нахлібниця”, “тягар”.

– Я ж сказала – віддам за тиждень!

– Ні! І крапка! Годі з мене. Годую вас усіх, напуваю. Ще й одягати накажеш?

– Ми ж гроші даємо на продукти!

– Мало даєте! Комуналка, їжа – все гроші! А ви тут четверо розсілися!

Увечері прийшов Роман. Втомлений після зміни, але посміхнувся, побачивши дружину.

– Привіт. Як справи?

Валя розповіла про куртку. Про відмову Діми. Поки мовчала про свекруху, не хотіла сварок.

– Півтори тисячі? – Роман поліз у кишеню. – У мене лише сімсот гривень є.

– І це добре. Може, мати позичить нестачу?

– Запитаю.

Він пішов на кухню. Валя чула приглушені голоси. Потім голосний вигук свекрухи:

– Сказала ж – ні! На свого онука витрачу, а не на чужу дівку!

Роман повернувся. Обличчя похмуре.

– Не дає?

– Не дає. Слухай, а вона взагалі… вона завжди так про Катю каже?

Валя відвела погляд.

– Буває.

– Що означає “буває”? Валь, вона що, постійно її чужою називає?

– Ну… так. Ти ж знаєш, твоя мати Катю не визнає. Тільки Микиту онуком вважає.

Роман сів на диван, потер обличчя руками.

– Блін. Я не знав, що так серйозно. Думав, просто не ладнають іноді.

– Ромо, я звикла, справді. Головне, – що ти Катю любиш.

– Люблю. Але ж це не правильно! Дитина в сім’ї чужою почувається!

З дитячої почувся плач. Микита прокинувся. Валя пішла до нього, а Роман залишився сидіти, стиснувши кулаки.

Вранці він встав раніше, ніж зазвичай.

– Ти куди? – сонно спитала Валя.

– Справи є. Увечері приїду.

Цілий день вона гадала, куди він зник. Дзвонити не стала – якщо треба, сам розповість.

Увечері Роман повернувся із пакетом.

– Катю, іди сюди!

Дівчинка вибігла з кімнати.

– Дядько Рома!

– Тримай. Це тобі.

У пакеті була нова куртка. Яскраво-синя, з каптуром, з гарною вишивкою.

– Ой! – Катя притиснула куртку до себе.

– Дякую! Дякую!

– Звідки гроші? – спитала Валя.

– Таксував. Через програму. Тисячу зробив.

– Рома…

– Тихо. Іди сюди.

Він обійняв дружину, притиснув до себе.

– Знаєш що? Ми з’їжджаємо.

– Куди?

– Куди завгодно. Винаймемо квартиру. Нехай невелику, але свою.

– Ромо, це ж дорого!

– Начхати. По ночах таксуватиму. Впораємося. Я більше не хочу, щоб моя дочка… так, моя дочка! Щоб вона чужою себе почувала!

З кухні вийшла Марина Сергіївна.

– Що за крики?

– Мамо, ми з’їжджаємо, – спокійно сказав Роман.

– Що? Куди це?

– На орендовану квартиру.

– З глузду з’їхав? Де грошей візьмете?

– Заробимо.

– Та ну! Нікуди ви не поїдете! Посидите тиждень надголодь – прибіжите назад!

– Подивимося.

Два тижні пролетіли, як один день. Роман працював вдень на основній роботі, вночі таксував. Валя взяла підробіток – віддалено тексти писала. Знайшли двокімнатну у спальному районі. Не фонтан, але своя.

– Речі збирайте,- сказав Роман у суботу вранці. – Переїжджаємо.

Марина Сергіївна стояла у дверях, дивилася, як вони пакують речі.

– Дурень ти, Ромко. З рідного дому йдеш!

– Це твій дім, мамо. Не наш.

– Повернешся! Усі повертаються!

Але в її голосі чулася невпевненість.

Увечері вони вже були у “своїй” квартирі. Порожній, але своїй. Катя носилася по кімнатах, Микита повзав по підлозі.

– Мамо, дивись! В мене буде своя кімната! – Кричала дівчинка.

– Буде, сонечко. Обов’язково буде.

Роман обійняв Валю ззаду.

– Не шкодуєш?

– Ні. Ні краплі.

– Буде важко спочатку.

– Упораємося. Головне – ми разом. І ніхто більше не скаже, що Катя чужа.

За вікном спалахували вогні вечірнього міста. У квартирі пахло свіжою фарбою та свободою.

Бракувало меблів, штор, багато чого не вистачало. Але було головне – відчуття домівки. Справжньої домівки, де всі свої.

– Мамо, можна ми піцу замовимо? – Запитала Катя.

– Можна, – посміхнулася Валя.

– Ура! Я люблю піцу! І я люблю наш новий будинок!

Роман дістав телефон, почав шукати доставлення. Валя дивилася на свою сім’ю і думала: чому цього не зробили раніше? Стільки років терпіли приниження, образи. А треба було просто втекти.

Телефон задзвонив. Марина Сергіївна.

– Не бери, – попросив Роман.

– Не буду.

Нехай дзвонить. Нехай злиться. Вони більше не повернуться. Тепер вони мають свою квартиру. Маленьку, орендовану, але свою.

Де Катя – не чужа, а рідна донька. Де ніхто не ділить дітей на своїх та чужих. Де можна жити, а не виживати.

І це коштувало будь-яких грошей…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.