Літній вечір у маленькому карпатському містечку був тихим, лише легкий вітерець шелестів листям старих лип. У будинку Марії, що стояв на околиці, повітря було важким від напруги. Слова Михайла, кинуті з роздратуванням, досі гуділи в її голові, наче грім перед бурею.

— Мамо, ми з Інною не чекали, що ти не допоможеш, — сказав Михайло, стоячи посеред кухні, його руки нервово стискали край столу.

Марія, сидячи за столом із чашкою холодного чаю, підняла на нього очі. Її обличчя було суворим, але в голосі відчувалася глибока образа.

— Ну знаєш, сину, я теж не чекала, що ти власного батька запросиш, і не подумав, що він мені буде не тільки очі мозолити, але ще й захоче половину будинку, — відповіла вона, її слова різали повітря, наче ніж.

Інна, наречена Михайла, стояла біля дверей, не наважуючись втрутитися. Вона нервово теребила край своєї сукні, відчуваючи, як напруга в кімнаті стає нестерпною.

— Мамо, ти серйозно? Батько ніколи не говорив про будинок! Він просто хоче бути на весіллі, — Михайло підвищив голос, але одразу стишився, помітивши, як мати здригнулася.

— Ти ще молодий, Михайле, і не знаєш, як твій батько вміє крутити словами, — відрізала Марія. — Я чула від сусідів, що він уже розпитував у юристів, як можна претендувати на частину цього будинку. Думаєш, він просто так з’явився після двадцяти років мовчання?

Михайло похитав головою, не вірячи своїм вухам. Він запросив батька, Василя, на весілля, бо хотів, щоб їхня сім’я хоч раз зібралася разом. Але тепер слова матері сіяли в його душі сумнів.

Інна нарешті зважилася заговорити:

— Маріє Петрівно, може, це якесь непорозуміння? Ми з Михайлом просто хочемо, щоб весілля було радісним. Може, варто поговорити з Василем і все з’ясувати? — Її голос був м’яким, але в ньому відчувалася щирість.

Марія лише зиркнула на неї, але не відповіла. Вона встала, відсунула стілець і вийшла з кухні, залишивши молодих наодинці.

Наступного дня Михайло вирішив зустрітися з батьком, щоб розставити всі крапки над «і». Василь жив у сусідньому містечку, у скромній квартирі, яку винаймав.

Після розлучення з Марією він рідко спілкувався з сином, але останнім часом вони почали налагоджувати контакт. Михайло зателефонував і домовився про зустріч у кав’ярні «Старий дуб».

Кав’ярня була затишною, з дерев’яними столами й ароматом свіжозвареної кави. Василь уже чекав, сидячи біля вікна. Його сиве волосся й зморшки на обличчі видавали нелегке життя, але в очах світилася надія.

— Сину, радий тебе бачити, — сказав він, підводячись і простягаючи руку.

Михайло потиснув її, але його погляд був настороженим.

— Тату, нам треба поговорити. Мама сказала, що ти хочеш претендувати на частину будинку. Це правда? — Він сів навпроти, не відводячи очей від батька.

Василь здивовано підняв брови, а потім його обличчя спохмурніло.

— Що? Половину будинку? Михайле, я ніколи не говорив нічого подібного! — Його голос був сповнений обурення. — Я прийшов на твоє запрошення, бо хочу бути на твоєму весіллі. Я не претендую ні на що, крім можливості бути частиною твого життя.

Михайло уважно дивився на батька, намагаючись зрозуміти, чи той говорить правду.

— То чому мама так думає? Вона сказала, що ти розпитував у юристів, — наполягав він.

Василь зітхнув і потер скроні.

— Я справді ходив до юриста. Але не через будинок. Я хотів дізнатися, як оформити заповіт, щоб залишити тобі свою квартиру. Я не хочу, щоб після того, як мене не стане вона дісталася комусь іншому. Може, хтось із сусідів почув і перекрутив усе, що я казав.

Михайло відчув, як всередині щось стиснулося. Він не знав, чи вірити батькові, але його слова звучали щиро.

— Тату, якщо це правда, ти мусиш поговорити з мамою. Вона не хоче тебе бачити на весіллі, бо боїться, що ти щось замислив, — сказав він.

Василь кивнув, його погляд став рішучим.

— Добре, я поговорю з нею. Але ти знаєш, що вона не захоче мене слухати.

— Спробуй, тату. Заради мене, — тихо попросив Михайло.

Тим часом Марія сиділа у своїй майстерні, де шила весільну сукню для Інни. Голка ритмічно гуділа, але думки Марії були далеко.

Вона згадувала, як двадцять три роки тому Василь залишив її з п’ятирічним Михайлом. Тоді він обіцяв, що поїде на заробітки й повернеться, але замість цього завів нову сім’ю і зник із їхнього життя.

Марія сама виховувала сина, працюючи днями й ночами, щоб дати йому все необхідне. Вона ніколи не просила у Василя допомоги, хоча він іноді надсилав гроші. Для неї це було питанням гордості.

Стук у двері перервав її думки. На порозі стояв Василь. Марія застигла, її пальці стиснули тканину сукні.

— Чого тобі тут? — холодно запитала вона, не підводячи очей.

— Маріє, я прийшов поговорити. Про Михайла і про ці чутки про будинок, — сказав Василь, обережно ступаючи в майстерню.

— Нема про що говорити. Я знаю, що ти задумав. Ти завжди був майстром обіцянок, які нічого не варті, — відрізала вона.

Василь сів на стілець біля дверей, намагаючись виглядати спокійним.

— Маріє, я не претендую на твій будинок. Я ходив до юриста, щоб оформити заповіт для Михайла. Я хочу залишити йому свою квартиру. Хтось із твоїх сусідів усе перекрутив, і тепер ти думаєш, що я якийсь шахрай.

Марія різко підняла голову, її очі блиснули гнівом.

— Ти чекаєш, що я повірю? Після всього, що ти зробив? Ти кинув нас, Василю! Залишив мене саму з дитиною, а тепер хочеш виглядати героєм?

— Її голос тремтів, але вона не відводила погляду.

— Я не герой, Маріє. Я зробив багато помилок, і я не прошу тебе мене пробачити. Але я хочу бути на весіллі нашого сина. Не для себе, а для нього, — відповів Василь, його голос був тихим, але твердим.

Марія мовчала, її пальці нервово стискали тканину. Вона не знала, чи вірити йому, але десь глибоко в душі відчувала, що він говорить правду.

— Я подумаю, — нарешті сказала вона.

— Але якщо ти брешеш, Василю, я тобі цього не пробачу.

Наступні дні були сповнені напруги. Михайло та Інна готувалися до весілля, але питання про присутність Василя залишалося відкритим. Інна намагалася підтримувати Михайла, але бачила, як він страждає.

— Може, ми запросимо їх обох на вечерю? Поговоримо всі разом? — запропонувала вона одного вечора, коли вони сиділи на веранді.

Михайло похитав головою.

— Мама не погодиться. Вона ледве витримує саму думку про тата. Але я не хочу обирати між ними, Інно. Я хочу, щоб вони обидва були на нашому весіллі, — сказав він, його голос був сповнений відчаю.

Інна взяла його за руку.

— Ми щось придумаємо. Давай дамо їм ще трохи часу. Може, мама подумає і змінить свою думку.

За кілька днів до весілля Марія несподівано зателефонувала Василеві. Її голос був холодним, але спокійним.

— Приходь до «Старого дубу» завтра ввечері. Треба поговорити, — коротко сказала вона і поклала слухавку.

У кав’ярні Марія сиділа за столиком біля вікна. Вона виглядала зібраною, але її пальці нервово стискали край скатертини.

— Я слухаю, — сказала вона, коли Василь сів навпроти.

— Маріє, я знаю, що ти мені не віриш. Але я присягнуся, що не претендую на твій будинок. Я хочу лише бути на весіллі Михайла. Якщо ти не хочеш, я не буду тобі заважати. Сяду десь у кутку і не скажу ні слова, — сказав Василь, його голос був щирим.

Марія довго дивилася на нього, ніби намагаючись розгледіти правду в його очах.

— Ти не розумієш, як мені важко тебе бачити, — нарешті сказала вона.

— Але Михайло хоче, щоб ти був там. І заради нього я згодна потерпіти. Але якщо ти зробиш хоч один хибний крок, я вижену тебе сама.

Василь кивнув, відчуваючи полегшення.

— Дякую, Маріє. Я не підведу.

День весілля настав. Сад біля будинку Марії був прикрашений квітами, а гості весело гуділи. Михайло стояв біля вівтаря, тримаючи Інну за руку. Його очі сяяли від щастя, але він постійно поглядав на матір і батька, які сиділи по різні боки залу.

Марія трималася гідно, хоча її серце затискалося щоразу, коли вона бачила Василя. Але коли Михайло підійшов до неї і міцно обійняв, шепочучи «Дякую, мамо», вона відчула, що зробила правильний вибір.

Василь, спостерігаючи за сином і його нареченою, підійшов до них після церемонії.

— Я пишаюся вами, — тихо сказав він.

— І дякую, що дозволили мені бути тут.

Інна посміхнулася, а Михайло міцно потиснув батькові руку.

Весілля тривало до пізньої ночі. Музика лунала, гості танцювали, а Марія, сидячи осторонь, подумки дякувала долі за те, що її син щасливий.

Вона знала, що деякі рани ніколи не загояться, але заради Михайла вона була готова зробити крок назустріч примиренню.

А Василь, дивлячись на щасливих молодят, зрозумів, що це його шанс виправити хоч частину своїх помилок. І він був готовий боротися за цей шанс.