Марії Вікторівні навіть у найстрашнішому сні не могло наснитися, що вона так швидко стане вдовою. Вона якраз нещодавно оформила пенсію, та залишатися постійно вдома не планувала. А її чоловік, Олег Петрович, навіть не встиг пропрацювати до пенсійного віку.

От воно як вийшло: пішов на зміну – і не повернувся. Сказали, що серце зупинилося. Але ж він ніколи не скаржився на серцеві недуги.

Минуло вже три місяці відтоді, як вона залишилася без нього, та Марія Вікторівна й досі не могла звикнути, що зранку не треба готувати сніданок на двох і повертатися додому після роботи з думкою про гарячу вечерю для чоловіка.

А коли належало ухвалити якесь рішення, всередині раз у раз з’являлася думка: «Треба з Олегом порадитися».

Та звернутися не було до кого. Не було з ким поділитися й розмовою перед сном. І куховарити тепер також не було для кого.

Звісно, Марія Вікторівна ходила на роботу, справно виконувала всі доручення, спілкувалася з колегами, та все це робила, мов на автопілоті. Одного разу в п’ятницю, повертаючись додому, вона за звичкою повернула до супермаркету, але, дійшовши до розсувних дверей, що гостинно розчинилися перед нею, кілька секунд постояла й, не зайшовши, пішла собі далі.

Того вечора вона не стала готувати навіть найпростішої вечері. Посиділа трохи в темряві й пішла спати. А вранці, в суботу, її розбудив телефонний дзвінок.

Дзвонила донька — Валерія:

– Мамо, ти вдома? Ми з Борькою десь о другій до тебе під’їдемо, треба поговорити.

– Приїжджайте, звісно. От тільки в мене нічим вас пригостити, – зітхнула мати.

– Не переймайся, я сама куплю твої улюблені тістечка, – заспокоїла її донька.

Марія Вікторівна підвелася, глянула на годинник і помітила, що вже одинадцята. «Давно я так довго не спала», – подумала вона, умиваючись і вирішуючи до приходу дітей трохи прибрати в оселі.

Лера з Борисом завітали, як і обіцяли, рівно о другій. Донька поставила на столі в кухні коробку з тістечками, а Марія Вікторівна заходилася наливати чай.

Спочатку розмова точилася на звичні теми. Та зрештою Борис поставив чашку й промовив:

– Мамо, ми приїхали поговорити про спадщину. Якраз минає три місяці, й незабаром доведеться оформлювати документи — хто й що отримає. Ми хочемо заздалегідь визначитися, щоб потім не гаяти часу на суперечки.

– А що ж тут ділити, сину? – перепитала мати. – Машина з гаражем? Я думала, це все віддасте собі.

– Навіщо «віддавати»? Продамо, а виручені кошти розділимо троїм — порівну, – відповів Борис. – Я говорю про квартиру.

– Як це — про квартиру? Та ж я тут мешкаю, – приголомшено озвалася вона.

– Мамо, квартира на чотирьох була приватизована. Татову частку ми тепер успадковуємо з Лерою. Виходить, кожен матиме по третині. Ми з сестрою можемо, звісно, продати власні частки, та це невигідно: за частку багато не дадуть, та й покупця складно знайти. Тому пропонуємо продати всю квартиру одразу, поділити гроші на трьох, а далі кожен купить собі, що зможе.

– Що ж я зможу придбати на одну третину? Хіба що кімнатку в гуртожитку? – сумно перепитала мати.

– Ми все розуміємо, але ж батько не залишив заповіту, тому діємо згідно з законом, – серйозно сказав син.

– А чом ви не хотіли свої частки, доки батько був живий? Боялися, чи що? А тепер, коли я сама лишилася й мені нікому допомогти, ви прийшли по своє «за законом». А як же совість?

– Мамо, зрозумій, ми з Катею віддаємо іпотеку, собі нічого не дозволяємо. Лері з Кирилом доводиться орендувати житло, грошей на перший внесок у них немає. А ти сама живеш у трикімнатній квартирі. Невже це справедливо? – обурено зауважив Борис.

– Леро, коли ти одружувалася з Кирилом, ми з батьком пропонували вам пожити тут, щоб назбирати коштів на власне житло. Та твій чоловік відмовився, заявляючи, що не хоче бути приймаком. А зараз що? За три роки, бачу, ви не відклали нічого — інакше не прийшли б сюди розмовляти про продаж. Але машину купили, на курорти двічі на рік їздили, – промовила Марія Вікторівна. – Пропоную інший вихід: продаємо цю квартиру, ви берете мені однокімнатну, а решту коштів ділите між собою.

– Мамо, ми все обговорили. Попереду ще три місяці, встигнеш подумати, що саме зможеш собі придбати, – підсумував Борис.

Лера, оминаючи материн погляд, підвелася й пішла до коридору. Слідом за нею попрямував Борис.

Тієї ночі Марія Вікторівна майже не зімкнула очей. Вона лежала й згадувала, як сталося, що її рідні діти тепер буквально виставляють її зі спільного помешкання. Адже вона бавила їх, коли вони були крихітними, не спала біля їхнього ліжечка, якщо хворіли, втирала сльози, коли їх ображали. Усе, що вони з чоловіком робили, завжди було для дітей.

І ось тепер вони прийшли й оголосили, що покликаються на свої частки «за законом». І що далі? Як із цим жити? На кого покладатися?

На ранок їй стало так погано, що ледве доповзла до дверей і попрохала сусідку викликати швидку. Лікар поміряв тиск, зробив укол, зачекав, але тиск уперто тримався високим. Сусідка допомогла швидко зібрати найнеобхідніше — й Марію Вікторівну забрали до лікарні.

У стаціонарі вона провела півтора тижня. Донька навідалася двічі, та про їхню пропозицію щодо квартири й спадщини вони не говорили.

Повернувшись додому, вона побачила Бориса на порозі.

– Мамо, я трохи подивився варіанти, що можна купити за ці гроші. У місті окремого помешкання не вистачить, лише кімнати в комунальних квартирах. Зате є доволі прийнятні кімнати в малозаселених оселях, якщо хочеш — я можу показати, – запропонував син.

– Не треба, – відмовилася мати.

– Є ще варіанти у селищі приблизно за двадцять кілометрів звідси. Автобус туди ходить кожні три години. Перший варіант — половина будинку, розрахованого на двох власників.

Дві кімнати та маленька кухня. Пічне опалення переведене на газ, а колонка з водою за сто метрів, щоправда, туалет надворі. Але натомість три сотки городу. Житло потребує легкого ремонту. Є й інший варіант: двоповерхівка, і квартира там на першому поверсі — кімната й кухонька, у помешканні зробили просте опалення, туалет у хаті, з вигрібною ямою, зате воду треба носити з колодязя.

– Спасибі за старання, сину, але я якось сама впораюся, – тихо відповіла вона.

Вона сказала так, а що мала діяти далі, коли спливуть ще два місяці й виставлять квартиру на продаж, не розуміла. Але й брати в сина допомогу чомусь не хотіла.

На листопад у Марії Вікторівни якраз випадала відпустка. Вона і гадки не мала, чим заповнити довгі два тижні в спорожнілій квартирі.

Невелика сума заощаджень у неї збереглася, адже їхній сімейний рахунок був відкритий на її ім’я й не підлягав розподілу. Та вона просто не розуміла, куди їй поїхати самій на початку листопада. До того ж вона ніколи й не подорожувала без чоловіка. Ще й невідомо, як розгорнеться справа з помешканням.

Коли родичі з’їжджалися на прощання з Олегом Петровичем, його сестра щиро запрошувала Марію Вікторівну до себе, мовляв, відволічешся, розвієшся. Тоді вона не збиралася їхати, але пообіцяла. І ось тепер подумала: а чому б не скористатися тією пропозицією?

Принаймні буде з ким порадитись, адже свій клопіт із сином та донькою їй було соромно обговорювати з колегами чи знайомими.

Зібравши необхідні речі, вона без попередження дітей вирушила в невеличке провінційне містечко на Дніпрі.

У родичів вона затрималася всього на тиждень, зате цього вистачило, аби розв’язати всі її проблеми. Повернувшись додому, Марія Вікторівна почала пакуватися: одні речі й меблі продавала, інші складала в коробки.

Коли всі оформили спадщину, квартиру, машину й гараж одразу продали. Виявилося, що Борис уже заздалегідь домовився з покупцями.

Через два тижні по оформленні угоди Марія Вікторівна звільнила квартиру, напередодні написавши заяву на звільнення з роботи. Три дні довелося пожити в готелі, щоб владнати справи з транспортуванням речей, а потім вона виїхала.

Скориставшись допомогою родичів чоловіка, вона змогла придбати в їхньому містечку невелику однокімнатну квартиру — грошей, отриманих за свою третину майна, вистачило якраз, хоч і довелося додати близько двохсот тисяч із власних накопичень на легкий ремонт і кілька нових меблів.

Будинок, у якому відтепер оселилася Марія Вікторівна, хоч і не новий, але міцний, у дворі вистачає зелені, та й сусіди привітні. До того ж поряд живуть і добрі родичі.

Розіклавши речі, вона зрозуміла, що ще має сили працювати — у шістдесят не обов’язково сидіти без діла. Робота трапилася непогана — у місцевому краєзнавчому музеї на посаді доглядачки. Зарплата була невелика, зате клопотів небагато. А щодня можна було почути щось новеньке від екскурсоводів чи підчитати вільної години книжки про історію краю.

Лера телефонувала кілька разів, розпитувала, де саме мати оселилася.

– Мамо, ти вже придбала житло? – одразу допитувалася донька.

– Купила й потроху обживаюся, – коротко кивнула Марія Вікторівна.

– А де воно?

– А хіба ви питали раніше, як і де я житиму? Чому раптом таке зацікавлення? – уточнила мати.

– Просто хотіла провідати, – ніяково відповіла Лера.

– Поки не треба, – відрізала мати.

– Мамо, я розумію, що ти образилася, проте ми ж мусили якось будувати власне життя, – виправдовувалася донька.

– Сподіваюся, що воно у вас складеться, – спокійно відмовила мати.

Місце свого теперішнього проживання Лера з Борисом з’ясували лише за три роки — від далеких родичів. Вони знову телефонували, пропонували допомогу, навіть хотіли приїхати.

Марія Вікторівна подякувала за увагу, ввічливо відмовилася й у гості не запросила.

Так, заповіт вона склала. Але син і донька там не згадані жодним словом.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.