Я виїхала на заробітки давно. Здається, десь сімнадцять років тому. За цей час, заробила на житло для обох дочок. Одній купила двокімнатну квартиру в Києві, інші – трикімнатну в Одесі. На старість, подумала про себе. Купила собі невеличкий будиночок. В мене є садок, за яким я доглядаю. То моє хобі.

Дівчата приїхали до мене в січні. Я не заперечувала, адже хвилювалася за життя своїх доньок та внуків. Будинок в мене двоповерховий. Місця на всіх вистачить. Роботу мала не складну. Тримала свій квітковий магазинчик. На роботу взяла двох дівчат з України.

Все з самого початку було якось дивно. Дочки мало зі мною спілкувалися. Вони не цікавилися моїм життям. Приїхали, наче до себе додому. Брали все, що їм заманеться, а прибирати не думали. Внуки навіть не пам’ятали мене. Дивилися, як на чужу жінку. Після себе залишали страшенний розгардіяж.

Такий уклад мене не влаштовував. Я почала робити зауваження дівчатам, але вони не реагували на мене.

• Кохані мої, ви тут гості. Будь ласка, прибирайте після себе або не смітіть.
• Мамо, ми до бабусі приїхали чи ні? Тобі важко той папірець підібрати? – Відповідала мені Оксана – старша дочка.
• Підтримую! Нам зараз важко. Невже не можна увійти в наше становище і проявити трішки гостинності? – Підтримувала молодша – Ельвіра.

Я не хотіла миритися з таким життям. Дві дорослі дочки, яких я всім забезпечила, приїхали, щоб сидіти в мами на шиї. То нікуди не годиться! Вони ніде не працюють. Навіть не шукають якийсь підробіток. Розраховують цілком на мої гроші.

Пропонувала дівчатам працювати в моєму магазині. Нічого складного. Помити підлогу, вікна, прилавки. Міняти воду моїм прекрасним квіточкам. Слідкувати, щоб у флористок було все необхідне для оформлення букету. Якщо чогось не вистачає, казати мені. Я куплю.

Дівчата не хочуть. Робота мрії! Ще й платити буду непогано – 6$ за годину. Для такої роботи, як то кажуть, не бий лежачого, то купа грошей. Відповідь одна – ні.

• Взагалі то, – пихатим тоном, почала мене Ельвіра, – ми думали, що ти купиш нам по квартирці.
• Так-так! – Енергійно кивала головою Оксана. – Ти ж наша матір. Ти тут давно. Бізнес побудувала, гроші маєш. Правда ж? Правда! От і попіклуйся про своїх доньок.
• Угу. То ви між собою поговорили, так? – Уточнила я.

Доньки кивнули.

• І вирішили, що я маю знову, – зробила наголос на останньому слові, – забезпечити вас житлом?
• Так! – З посмішками на вустах, підтвердили доньки.

Я пішла до знайомої, яка селила дівчат в хостелі чи готелі. Вона десять років займається волонтерством, тому моя довіра до неї безмежна. Попрохала заселити двох дівчат з дітьми, а ще – знайти їм роботу. Сказала, що грошей мають мінімально, тому потрібно оформити всі документи, аби вони отримували допомогу від держави.

В четвер, завезла доньок до волонтерського штабу. Нічого їм не пояснювала. Якщо за стільки років, їхнє серце настільки зачерствіло, то я вже нічого не зможу зробити. Доньки дивилися на мене, наче на ворога. В їхніх поглядах було багато ненависті. Я відчула її шкірою.

Як вони зараз живуть, я не знаю. Може поїхали назад додому? Можливо, вони досі тут? Невідомо. Знати нічого не хочу. Дванадцять років свого життя, відсилала їм гроші на всі їхні потреби. Ніколи нічого не вимагала взамін. Що з них виросло? Упустила я цей момент. Зациклилась лише на грошах, але тепер то не моя проблема. Нехай самі розбирають зі своїм життям.

КІНЕЦЬ.